— Дуже можливо,— сказав Шевчук.— Адже добра половина акцій якраз у французьких буржуїв. А консул — це ж, так би мовити, прикажчик їхній. У міжнародному масштабі.
— Кажуть, саме він найбільш і наполягав, щоб закрити завод. Ну, а наші й раді старатися.
— А звичайно,— озвавсь Кузнецов.— Інтереси їхні збігаються цілком — і наших, і закордонних капіталістів. Хочуть саботажем зруйнувати і так розхитану війною нашу промисловість, викликати безробіття, голод. Задушити пролетарську революцію хочуть. Отож і ваша дирекція наміряється вкласти свою лепту в оцю контрреволюційну справу. Так їх і розуміти треба!
— Завтра на зборах...— від збудження Роман звівся на ноги й пройшовся по кімнаті, спинивсь:— Ми їм своє слово робітниче скажемо! А як що до чого, то й коліном під зад. Чого ви, Луко Остаповичу, око жмурите? Он Микита Куліш, це наш із столярного,— звернувсь до Кузнецова,— той, що з Гармашем у Харків по зброю їздив, так він розповідає, що там з буржуями не церемоняться. Мало8не місяць тому і на ВЕ8^у, і на Гельферіх-Саде, і на Канатці , що в Новій Баварії ,— отак чисто, як оце в нас: об'явило заводоуправління про закриття, а робітники на це їм зась та по шапці їх, а заводи в свої руки...
— До харків'ян ти, Романе, не рівняйсь,— сказав Шевчук.— Там, вважай, уже Радянська влада, і то — майже з перших днів перевороту в Петрограді. А в нас, у Славгороді, що ми маємо на сьогодні? Гайдамацький курінь і місто на військовому стані. Недарма ж і не поспішав Росинський: три дні вже, як з Києва приїхав, а об'явив тільки сьогодні. Приурочив! А тепер, мабуть, уже й підтримкою заручився.
— Напевно,— сказав Кузнецов.— Увечері Гармаш в салон-вагоні отамана Щупака Мандрику бачив. Повітового комісара Центральної ради. А з ним якраз і синка-лоботряса вашого директора. Мабуть, неспроста заявились до нього з візитом.
— Завод закрити ми не дамо,— знову озвався Шевчук.— А тільки не так це легко буде зробити, як декому здається. "Коліном під зад"— чого б краще! Та от — лихо... І де вони на нашу голову звалились! То хоч один батальйон був, на який можна було покластись — де він тепер? На Ромодані! І з Харкова нічого не привезли... І Гармаш...
— Не крякай, Луко Остаповичу, Тесленко ж пише: "Пів-діла зробили".
— Півділа — це журавель у небі. Кінець — ділу вінець. А ми кінець з тобою уже чули. Ще там, у підворітті.
— Ну, це ви вже секретно якось почали говорити!— сказав Роман і навіть звівся з-за столу — мовляв, говоріть собі вільно, не буду заважати. Було трохи образливо. І хоч він розумів, що не все члени партії можуть безпартійному сказати, все-таки сподівався, що Кузнецов чи Шевчук кликнуть-таки його до столу й відкриють йому оту важливу якусь таємницю. Але сподівався даремно. Щоправда, вони й самі удвох не говорили більш. Мовчки курили кожен у глибокій задумі. Аж поки Роман не обірвав їх міркування.
— Луко Остаповичу, Василю Івановичу, та чекати ж можна й лежачи!
— Ай справді, Васю. Ти й минулу ніч майже-не спав. Лягай. І тільки в ліжку вже, лежачи втрьох покотом упоперек
ліжка (під ноги Оля стільці приставила), Шевчук нарешті стиха, щоб не чули жінки за ширмою, стисло розповів Романові про нічну операцію Гармаша з товаришами. Романа ця розповідь дуже вразила. Кілька хвилин лежав нерухомий, силкуючись пригадати і вже по-новому осмислити все бачене й чуте в партійному комітеті. Раптом схопився, сів на постелі.
— Нічого не второпаю! Як же це могло бути, що гайдамаки захопили телефонну станцію? Тесленко ж при мені говорив по телефону. І якраз із патронним заводом.
— То ти щось справді не второпав, Романе,— сказав Шевчук.
— Та ні. Своїми вухами чув.
— А чого ж він про це в записці нічого не пише?
— Записка вже була написана. Я вже зібрався був іти, а тут якраз і задзвонив телефон. Тесленко зняв трубку...— І далі Роман переказав усю його телефонну розмову майже дослівно, так вона ще тоді вразила була його.—"Так, це я просив патронний завод. Зараз з'єднаєте? Дякую, баришня!"
Маленька пауза. На тім кінці проводу, як видно, знову заговорили, бо Тесленко спитав: "А хто це? Ні, не впізнаю... Що мені треба на патронному заводі? Нехай Іваненко Грицько негайно ж біжить у лікарню: жінці його дуже погано. Черговий лікар. А звідки б же! З лікарні й дзвоню". І Тесленко повісив трубку. Оце й усе. Тоді я не розумів ще нічого, але зараз дивно: чого ж він нічого про Гармаша не запитав?
— У кого?— озвався Кузнецов.— В отого гайдамаки з телефонної станції? Провокація сама справжня.
— А баришня?
— А що ж баришня? Наставив гвинтівку і роби, що тобі наказують. І ніякого патронного заводу там і близько не було при розмові. З телефонної станції вся ця розмова велася. Напевно! Як Тесленко догадався, питаєш? А пароль же навіщо? Не на того наскочили!— Помовчав часинку і закінчив:— Кепська справа. Тепер уже напевно треба чекати...
— Та він, як видно, ще й раніше, до телефонної розмови, вже чекав,— сказав Роман.
Зараз йому вже було зрозуміле багато що з того, чого він і не помітив тоді, або коли й помітив, то не надавав значення.
Зрозуміла йому була і та хвилинна затримка в кімнаті партійного комітету, коли він постукав і на запитання Тесленка сказав, хто він і від кого. Тесленко не зразу відчинив йому двері, спершу загуркотів чимсь важким біля дверей. Роман ще тоді, тільки-но переступив поріг, звернув увагу на те, що важка, обкована залізом скриня стояла якось наче не на місці — проти самих дверей. Але не надав цьому значення.
— Аз чого ж це видно?— спитав Шевчук.
— Двері були заставлені скринею.
— Ну, це ані до чого! Теж мені барикада — скриня!
— А все ж таки — якась хвилина затримки для них,— сказав Кузнецов.— Адже тут кожна хвилина дорога — хоч поки чорним ходом у двір вискочить.
В кімнаті залягла довга мовчанка. Тільки чути було розмірене глибоке дихання Кузнецова та Луки Остаповича. Роман уже думав, що обидва поснули, тому аж здригнувся від несподіваного шепоту Кузнецова поряд себе:
— Лука, а знаєш що...
— Що таке?
Кузнецов звівся й сів на постелі.
— Таки піду я. Години вже три, мабуть, є. Чому його й досі нема?
— А як розминетесь? Та й будем отак один за одним ходити. Та ще такої ночі! Ось не вигадуй! Сам же допіру сказав про Тесленка: "Не так нас багато, щоб можна без потреби рискувати". Почекаємо ще трохи. Дорогу він знає.