Відтак, цілком природно, на цій темі й затримались. Павло без особливого захоплення і дуже стисло розповів, про що йдеться в тій повісті: Славгород, 1917 рік; майже документальна. Хоч, зрозуміло, всі прізвища змінено, і навіть саму назву міста. На це Дорошенко скептично стенув плечима і висловив своє побоювання: коли хтось захоче, той під чужим прізвищем упізнає себе. А в повісті ж, напевно, не всі ангелами та героями зображені? Є ж, певно, й відворотні типи? "Авжеж! Навіть — переважно".—"То на біса ж тобі це здалось?!— вже обурився дядько.— Ні, не йде тобі, Павле, наука на користь!"
Звичайно ж, це був натяк на недавню велику прикрість у Павла, пов'язану з одною, як він сам потім іноді невесело жартував, дуже грубою "друкарською" помилкою. У своїй збірці поезій, яку спершу намірявся присвятити Людмилі Галаган, але після її категоричного заперечення змушений був од того наміру одмовитись, він все ж таки, не поборовши спокуси, при одному з сонетів (чи не найкращому, на його думку) поставив угорі дві літери — Л. Г. (її ініціали). Тільки й всього. Але яка буря потім знялася з приводу цього!.. Навіть і зараз при самій згадці про ту моторошну пригоду Павлові занило серце.
А з яким піднесенням не йшов, а летів того зимового вечора на Дворянську! З авторським екземпляром у подарунок — ні, не Людмилі, настраханий, він уже й на це не наважився,— а всій родині Ґалаґанів на чолі з вельмишановним Леонідом Павловичем. Йому ж і вручив урочисто при всіх домочадцях та гостях. Сиділи в їдальні за чаєм. Галаган чемно і, як видно, цілком щиро подякував, відзначивши принагідно той знаменний факт, що вперше за всю історію Слав-города вийшла в світ книжка місцевого письменника. Далі, звертаючися до дочки, на якій у сім'ї лежав обов'язок доглядати домашню бібліотеку, пожартував, що, десь певно, знайдеться ще місце на стелажах. Хоч би й за рахунок пояснення інших Павла Макаровича колег. Але саму книжку передав не їй, а своякові, генералу Погорелову, сусідові своєму за столом. І пішла вона по колу. Єдина з усіх Галаганиха свідомо ухилилась — не взяла навіть у руки під приводом своєї зайнятості частуванням гостей. Нарешті дійшла книжка і до Людмили. Павло й дух затаїв, а поглядом так і снував з дівочого обличчя на її руки, з рук — на обличчя, коли кузина, погортавши сторінки, передала книжку їй. Жодна риска не рухнулась на мармуровому обличчі, взяла й поклала на столі біля себе. Потім не витерпіла-таки, мовби механічно, між розмовою, розкрила палітурку й зиркнула з тривогою на титульну сторінку. І заспокоїлась. А коли повставали з-за столу, взяла книжку і вийшла з їдальні. Ну, ясна ж річ, щоб однести в бібліотеку. Отоді Павло її й бачив востаннє. Уже зібравшися додому, прощаючися з усіма, занепокоєно спитав, а де ж Людмила Леонідівна. І та ж таки кузина, як видно, найкраще обізнана, холодно відповіла, що Людмила нездужає. Прикре передчуття закралося Павлові в серце і не обмануло його. У передпокої біля вішалки знайома вже покоївка, котра ще з першого разу так запала йому в пам'ять хитрими лисенятками в зіницях та щирою привітністю, дочекавшись, поки він одягнувсь, з-під мереживного поперед-ничка подала йому його ж таки дарчий примірник, додавши, що це панночка веліла віддати. І ще веліла переказати... Але затнулась, почервоніла й мовчала. Та не був би він Діденком, щоб не допитатись у дівчини! Одвівши очі вбік, покоївка насилу видушила з себе, силк/ючись якомога точніше згадати панноччині слова: "А ще веліла переказати вам, щоб надалі не утруднювали себе одвідинами цього дому".
Не пам'ятає вже, як він доплентався додому. Здогад у нього з'явився був іще тоді, зразу ж, хоч певності цілковитої ще не було. Тому, тільки-но зайшов до кімнати, не роздягаючись, засвітив настольну лампу і розкрив книжку — власне, сама розкрилась на потрібній сторінці, де сонет з ініціалами. І перше, що впало в очі — були три рядки, рукою Людмили написані наспіх навскоси через усю сторінку: "Чого-чого, але такої підлоти я од вас не чекала. Як я ненавиджу вас!" І обидві літери над віршем було жирно закреслено тим же хімічним олівцем. Павло як був — у пальті, в шапці — важко впав у крісло й добрих півгодини просидів у якомусь незбагненному отупінні. За тим, дарма що знав той вірш напам'ять, прочитав його раз і вдруге, не добираючи смислу. І раптом, не знати вже за яким разом, як прорвався крізь густий туман, що замутив був мозок, просто-таки жахливий зміст отого вірша. Зціпивши зуби, кулаками товк себе по голові, приказуючи: "Ох же кретин! Та де ж твоя голова була, що не подумав тоді?! Авжеж, підлота!" Бо яким це йолопом треба читачеві бути, щоб не зрозуміти з самої художньої тканини вірша, густо забарвленої модною еротикою, і не зробити висновку, що між автором і невідомою Л. Г. явно недвозначні інтимні стосунки! Із невідомою? Це в Славгороді?! Та вже завтра все жіноцтво з її кола тільки й говоритиме про цю скандальну сенсацію!.. Ніч минула без сну. А другого дня з самого ранку, тільки-но відчинилась "Українська книгарня", куди вчора він сам на візнику перепровадив з друкарні весь тираж своєї збірки, Павло вже був там. Пославшись на те, що раптом виявив проґавлену в коректурі прикру друкарську помилку, він зачинився в підсобній комірчині й почав виправляти в кожному з півтисячі екземплярів літеру Г. в ініціалах на П. Старанно, як тільки міг,— не олівцем, не чорнилом, а тією ж друкарською фарбою. Виходило чудесно. Навіть знаючи, не можна було помітити підробки. То це вже був якийсь вихід. Хоч для заспокоєння власного сумління. Але про налагодження взаємин з Людмилою, звичайно, не могло бути й мови. Та, правда, і не до того йому було тепер через надмірний клопіт.
Саме в ці дні (на водохрсще) майже без будь-якого опору, зате з великим ґвалтом та бешкетами (а коли б затримались іще хоч на день, то, напевно, не обійшлося б без єврейського погрому), курінь полуботківців відступив із міста й захопили його частини муравйовців. І почалось. Обшуки, арешти, щоночі розстріли на п'ятому кілометрі в піщаних кучугурах. А на вокзалі в ешелоні анархіста Гирі день-ніч п'яна гульня... І чутки, чутки, моторошні, жахливі, про те, що накоїли ці ж таки муравйовці у Харкові, в Полтаві... У багатьох не витримували нерви — зникали з міста, щоб у глушині на селі пересидіти цю завірюху. Зник і Левченко з редакції газети. То тепер Павлові доводилось працювати за двох. А ще й помимо газети: мало не щоденні засідання та збори різні. Додому повертався вночі. Світу навколо себе не бачив. Тож і не дивно, що впротяг цілого січня жодного разу нікого з Дворянської не зустрів на вулиці. (Певно, й вони не мали особливої охоти показуватися в місті без крайньої потреби). Один-единий раз випадково зіткнувся був на вулиці з Галагановим кучером Кузьмою. (Тоді вій ще служив у них). Отож від нього вперше й почув про небла-гополуччя в сім'ї Галагана. Можна сказати, обідрали, як липку, і їх, і сім'ю генерала Погорєлова. В одну ніч. Анархісти з загону Гирі. Геть-чисто все, що було кращого, забрали: жіночий одяг, коштовності — персні з пальців, серги з вух познімали. Для своїх "марух" із ешелону. Переважно "дє-вочок" із харківських публічних домів. І хоч вже того Гирі на світі нема — за вироком ревтрибуналу його тоді ж і було розстріляно за мародерство та за відмову вирушити з своїм загоном на фронт,— їм од цього не легше. Немає гаразд у чому в місто вийти. А тут іще підселили дві сім'ї — з підвалів; у дві, щоправда найбільші, кімнати ущільнили господарів, разом з гістьми. Воно не те щоб уже й тісно було, побідувати можна б, поки минеться, але коли б же не ота рахуба. Вернувся менший син Погорелова, юнкер. (Здвоювавсь! У старенькій селянській свитині (за шинельку свою юнкерську виміняв), обвошів,— два тижні піхтурою з-під Ромодана добиравсь. Добре, що жили ще тоді самі: коли-не-коли навіть і в двір із горниць вийде, повітрям морозним подихає. А відколи підселили людей, сидить — ні за поріг з кімнати. Як на голках, та й решта всі... Отоді в Павла і виникла ота спасенна думка: вивезти хлопця з міста до своїх батьків у Вітрову Балку на перехови. Не так заради нього самого, певна річ, бо мало й знав його, як для Людмили. Щоб хоч трохи спокутати свою перед нею провину. Риск був, звичайно. Проте ігра, далебі, була варта свічок...