"Але ж є, Павле, й інший аспект цієї справи,— по тривалій мовчанці озвався Дорошенко.— Оце сиджу та й міркую собі: а може, ти ще молодий, хлопче, для ролі літописця? $р пак у Пушкіна про це? "Добру и злу внимая равнодушно" . Та хіба ж це по тобі?! У твої двадцять п'ять літ, з якимсь там гаком! З твоїм темпераментом! З твоїм газетярським та ораторським талантом..." А оце ж, мовляв, якраз і найбільш потрібне зараз. Тому й пропозиція його полягала в тім (хотів уже, либонь, спеціально для цього викликати його з села, аж тут — сам нагодився)— чи не взявся б він, маючи вже досвід у цьому, знову за організацію "вільного козацтва". Поки що хоч у повітовому масштабі. Але тепер вже з орієнтацією на "Український національний союз". Справа антидержавна по своїй суті, але, уміло діючи, легко можна буде не тільки всі перепони обминати, а й на підтримку урядову розраховувати, оскільки сам "ясновельможний" до свого гетьманування був шефом цієї добровільної військової організації. І справа ця вельми^важлива. Бо з самими "січовими стрільцями" Коновальця нема чого й заходжуватися з тим ділом. А досвід у нього добрячий. І до послуг така розгалужена організація як "Просвіта", що є майже в кожному селі... На подив Дорошенка Павло рішуче відмовився од дядькової пропозиції. Поки не закінчить повісті, ні за що інше братися не буде. І з Вітрової Балки — ні кроку. Оце сьогодні, сюди їдучи, щоб трохи провітрити голову,думав до зелених свят погостювати, щоб уже разом потім, аж воно дня не минуло — і вже тягне додому, до столу. "Ну а хто ж робитиме за нас?— спохмурнів Дорошенко, але не став наполягати, махнувши рукою: хохлами були, мовляв, хохлами й лишимося до скону на втіху своїм сусідам. Вже ж не яким! І зліва, і справа. Чи ти, може, справді в своїй Балці, як замурований в чернечій келії, просидів, не чув, не бачив, що діється навколо? Що ліси аж кишать утікачами з сіл та й просто кримінальними злочинцями, котрих тоді вони повипускали з в'язниць. І нема сумніву, що більшовики та ліві есери не ловлять гав. А справа — білогвардійці. Щодня сотнями, мабуть, з України перепроваджують їх на Південь, у Добровольчу армію Денікіна. Переважно офіцери. На що вже наш богом бережений Славгород, а в ньому теж відкрився вербувальний пункт для отих ландскнехтів. "І знаєш, хто на чолі?"—"Не цікавлюсь навіть".— "Дарма. Сусіда твій. Не фігуральний, а справжній сусіда, з Вітрової Балки; старший син поміщика вашого підполковник Погорелов, а за підручного дружок його чи, може, й родич незабаром. Ех, Павле, отаку дівчину втратити!"—"Облишмо про це!— перепинив Павло і звівся.— "Се ля ві!" кажуть французи в подібних випадках. І нічого вже тут не вдієш! Ходімо краще скупаємось перед вечерею".
Але потім, уже на самоті, лігши спати в альтанці, Павло вернувся думкою до тої неприємної новини про Людмилу. Та й чи можна було не думати про те, коли ж зусібіч у бузкових кущах заливалися солов'ї, і в їхньому щебетанні мовби вчувалося^те Олесеве "цілуй, цілуй, цілуй її, знов молодість не буде!". А цілуються, будь певен! А може, й далі вже у них зайшло... Проте, самому на подив, ця думка хоч і ошпарила раптом, але ж — ні серце не спинилось, ні розум не помутивсь. Лежав горілиць, заклавши під голову руки, з відкритими очима в химерне плетиво лапатого виноградного листя, крізь яке де-не-де миготіли зірки, і за своєю здавна виробленою звичкою не пропускати жодної нагоди, щоб не по-копирсатися в своїх відчуттях, дошукувався причини. Найпростіше було пояснити це самим характером почуття до неї: не дуже, виходить, кохав. Так ні! Адже з самого дитинства носив її образ у мрії своїй. Хоч це анітрохи — треба одверто признатись — не заважало йому останнім часом, в юнацькі вже роки, іноді й "зраджувати" її. Беручи це слово, звичайно, в лапки. Бо яка ж це зрада, коли йдеться про цілком випадкові стосунки з випадковими жінками; власне, гола фізіологія; майже фізіотерапевтична процедура. Але щоб, думаючи про своє одруження, уявляв котрусь іншу замість Людмили чи хоч би поряд із нею (згодом уже, після шлюбу), такого... А Орина Гарма-шівна?! Еге ж, був такий "гріх". Не в тому загальновживаному розумінні, бо ж перша і остання спроба тільки лапнути її кінчилася добрим лящем навідліг, а в тому гріх, що з того вечора, коли вперше побачив її в ролі Наталки, мов одурів від захоплення і вже відтоді не переставав хтиво думати про неї. Згадалось, як невдовзі по тому Корній Чумак, вислухавши його щиру й одверту розповідь, обурився страшенно: "Та чи ж ти турок, що наміряєшся жити з двома?!" Ну то й що! А турки хіба не люди?! Та й потім — кожен мужчина в якійсь мірі турок у душі. З тією лише різницею, що одні дужче прив'язуються до своїх жінок і на чужих молодиць та дівчат тільки ласо позирають, а інші, котрі підходять до жінки з підвищеними вимогами, через що й менше мають шансів на цілковите їх задоволення, змушені потім...
Всеньку минулу зиму отак і прожили вони втрьох: Людмила — шлюбна жона, а Орися — коханка. Звичайно ж, лише в його буйній уяві. Дійшло вже до того, що стало це мовби наркотиком для наркомана. Заснути не міг, не віддавшися перед тим, бодай на якусь годинку, солодким мріям. Найчастіше це уявляв собі так. Приїздить із Києва, а може, й з Парижа на літні канікули з Людмилою разом погостювати до свого тестя в Князівку. У Князівці ж при своїх батьках, що перебралися з Вітрової Балки на успадковане власне дворище, прилаштував на проживання й Орисю. Але зустрічалися з нею, звичайно ж, тільки крадькома. Не щоночі, але двічі, а то й тричі на тиждень, обов'язково виряджалися з кучером Кузьмою на нічну риболовлю... Під кінець од цих марень у нього вже починав світ макітритись. І страшно робилося: далебі, так можна й зовсім збожеволіти. Звернувся був навіть до лікаря, прийняв кілька сеансів гальванізації та гіпнозу, але змушений був через велике нікольство облишити лікування. І добре зробив.
Воістину несповідимі шляхи твої, доле! Чого страшився, те якраз і допомогло йому в отій його душевній кризі під час розриву відносин з Людмилою. Саме Орися стала йому у великій пригоді. У перші дні, щоправда, не до неї було йому, але згодом, оговтавшись трохи, згадав про неї. І зрадів страшенно. Тепер уже щоночі їздив із кучером Кузьмою "на сомів", рискуючи навіть бути викритим перед Людмилою. А власне, чим він рискував? Не такою ідилією було в нього життя з нею! Не кажучи вже про її сексуальну інертність, за всіма ознаками успадковану від матері (недарма ж Галаган таки частенько стрибав у гречку), отакі риси її вдачі, як гординя, хвороблива уразливість, злопам'ятність — добре далися вже йому взнаки. Не раз і дотепер спадало на думку, чи не пора покласти цьому край і назовсім перебратися до батьків. Благо розлуку тепер взяти не така й складна справа. Натякнув був про це Орисі, і сам був уражений її бурхливою реакцією. Мало, виходить, знав її, не розкривалася досі зі своєю жагучою пристрастю до нього. Як вона милувала його в ту ніч! До світанку й на хвилину не заплющили очей. Навіть заспали. То мусив Кузьма, ис дочекавшись його в березі на умовленому місці, іти на садибу й будити...