Дійсно, вже першого ж дня по приїзді Павла разом із ним пішов і він на діденківську садибу, в ролі мовби порадника, але насправді — з єдиним наміром як тільки можна огудити її перед своїм небожем. "Ну що це за грунт!— обурено тикав ціпком собі під ноги, тільки-но зайшли на подвір'я.— Пісок пляжний. Що тут може рости?!"—"Але ж росте!" На садибі справді росло-таки зілля всяке: невеличка латка картоплі, грядки цибулі, огірки і гарбузи навіть. Ну й бур'яни, звичайно, врівень з тинами. Росло на садибі й десятків зо два дерев — яблуні, груші. Щоправда, добра половина з них стояли вже зовсім сухі або ж з усохлими вершинами, проте росли ж свого часу, ще й вигнало їх — наче дуби. Та й сама хата, як виявилось, мала не такий вже і жалюгідний вид, як то випливало з дядькових описів. По-старо-світському простора — на дві половини через наскрізні сіни, перегородивши які дуже просто було мати й третю кімнату,— під чорною стріхою, вкритою вже зеленим мохом, вона, дарма що була дійсно стара і ветха, але ще не один рік простоїть. Зимувати в ній, ясна річ, і не геть-то затишно: трухляві лутки та розсохлі віконні рами — поганий захист од морозів та вітрів, але для літа — хоч сьогодні в'їзди і розташовуйсь. А ще як потрусити долівку запашною луговою травою, а обшарпані стіни закрити кленовим та осиковим віттям: якраз же й клечальна неділя підходить!.. Тож і не дивно, що в Павла раптом з'явилась оця ідея. Чим шукати сторожа, то краще ж здати хату комусь під дачу. Вигода явна: замість того, щоб платити сторожеві, самим до кишені покласти неабиякий куш. Благо, наплив дачників цього літа, як не перед добром, побиває всі рекорди попередніх літ. І ціни на дачі, як ніколи, високі. Нічого не міг дядечко заперечити Павлові на це. Тільки й того, що домігся його згоди обмежити термін оренди ніяк не пізніш як першого вересня, пояснивши це тим, що в разі все буде гаразд, то вже з самого початку осені треба й розпочинати будівництво' нового будинку, а для цього спершу доведеться розвалити оцю стару халупу. Розчистити ділянку. Бо де ж іще на всій десятині садиби знайти отаке чудове місце, як оце, де стоїть вона?! А й справді! Просто з сінешнього порога на південь згори відкривався внизу чудовий краєвид заріччя з яворами-велетнями по левадах на тому березі, з широкою панорамою розкиданих по степу мальовничих хуторів у вишневих садках, подекуди з стрункими тополями, мов вартовими на чатах. Мальовничий був і самий берег. В'юнка стежина вела через негустий вишняк до тину, що відокремлював садибу знизу від прибережної смуги. У тинові — перелаз. Павлові аж серце занило. Бо це ж і був той самий перелаз... Із буйної мрії його юнацьких літ, що так безглуздо і безнадійно розвіялась.
Якийсь час світ видівся йому мовби крізь замутнені окуляри, і лише згодом прояснилося в очах, й заграли барви на цьому справді чудовому краєвиді. І подумалось: "Ох же дядько! Хитрун. А ще бідкається!" Проте вголос тільки й сказав з легенькою іронією: "А ви, дядечку Саво, відчайдушна людина. В отакий несталий час із дачею заходились. А як немов повернуться совєти — одразу ж відберуть. Як недозволену розкіш".—"Вже не повернуться,— спокійно мовив Дорошепко.— Історія, Павлушо, щоб ти знав, дама хоч і примхлива, зате з фантазією; а тому ніколи не повторюється!— Він сів на ослоні обіч порога й, запаливши цигарку, як видно, зголоднілий по уважному слухачеві, охоче вів далі:— Не вернуться, бо ж сама Совєтська Росія, колиска й розплідник, можна сказати, отого самого совєтизму, зараз і собі ладу не дасть. І ніяки^ перепочинок, що його виторгували більшовики в Бресті , не допоможе їм. А без Росії і в нас, на Україні, будь-які совєти просто неможливі. Як абсолютно несумісні з духом народу, з національними його традиціями, з самою вдачею українця — великого волелюбця й індивідуаліста. Та ось вона, жива ілюстрація, перед очима,— випнув підборіддя вперед.— А скільки їх по всій Україні, отаких хуторів! Ліку нема їм! І, щоб ото їх у комуну загнати,— ціла окупаційна армія потрібна. А де ж її взяти їм зараз, $)ли й так — куди не кинь, то й клин? Зі Сходу Колчак ° з^ехословаками, на півночі — Юденич176, а на півдні Денікін з благословіння все тії ж Антанти спішно формує Добровольчу армію..." Павло не стримавсь: "Ну а нам-то яка радість від цього? Хіба ж біла едина-неділима краща за ту ж таки єдину-неділиму, а тільки червону? Як на мене, то обидві гірші!" Дорошенко цілком погоджувався з ним: авжеж, що так. І от саме це, мовляв, і пояснює все: як же не радіти, раз ні та, ні та зараз не являють для України ніякої реальної загрози. Принаймні в допустимому для огляду часі. До зими німці ще зможуть контролювати становище на всьому зайнятому ними терені, гарантуючи громадський лад і спокій. Гірше буде, коли, програвши війну (а це вже безсумнівно!), завалиться раптом і Німеччина, як царська Росія в сімнадцятому році, а Антанта тим часом не встигатиме ще з організацією практичної допомоги. Ото буде момент не з приємних. Ну та підстав нема для песимізму. До того часу є ще цілковита спромога підготуватись як слід. Щоб самим, хоч на якийсь час, заповнити отой вакуум, запобігти червоній анархії та руї>гі. Треба тільки вже тепер не сидіти згорнувши руки. І не віддаватись ніяким негативним емоціям. Звичайно, і громадський діяч — жива людина, і ніщо людське йому не чуже. Аж до амбіцій включно. Але ж не слід втрачати почуття міри. Щоб не ставити себе в дурне становище... Павло неуважно слухав дядькове розглагольству-вання, тим більше що не далі, як місяць тому під час зустрічі, зразу ж після гетьманського перевороту, щось уже чув подібне від нього (хоч і в іншій тональності: місяць не минув марно — оговтався вже трохи), але на останніх словах мимоволі насторожився, бо почувся йому в них наче б натяк на нього особисто. А Дорошенко, помітивши ефект свого натяку, поставив ще й крапку над "і": "Так, так, тебе, дорогуша, це також стосується. І чи не в першу чергу. В чім річ? Подумаєш— лихо спіткало чоловіка! Он декому — не тобі рівня!— буквально під зад коліном дали з міністерських крісел, і то не розгубились і від політичної боротьби не самоусунулись, як ти. Сподіваюсь, про "Український національний союз"17 чув. А в тебе що за лихо? З редакторства попросили. Та, правда, два дні в німецькій буцегарні просидів. Либонь, і все? Так ти вже на цілий світ озлобивсь. Забився в свою Балку на батьківську пасіку і чхати тобі на всіх і на все". Павло силувано засміявся: "Ну ви ж і вигадник, дядю Саво! А тільки, даруйте на слові, на цей раз попали пальцем у небо. Який же я лежень-ледащо, коли за неповні два місяці більше як півповісті написав".