Артем замислився. Власне, дивного нічого не було. Надокучило паничам у Князівці, то й надумали в місто — розважитися. Не Київ з його злачними місцями всякими, але й у Славгороді при бажанні знайти можна собі розвагу. А може, й старий Погорелов — весь час, либонь, прихворює,— щоб ближче до лікарів. Не для Власа ж із Горпиною хура та харчів, а тим більше кінний виїзд!
Нічого певного не міг сказати йому і Грицько. Бо з Теличкою бачився поспіхом. Та й він, як видно, ис багато знає. Нічого, окрім того, що сам тільки ротмістр житиме в місті, в дядьковому особняку. Не зовсім сам, при ньому ще кучер та вістовий. І ад'ютант, з Дону приїхали ще тоді разом. Не то жених, не то вже зять Галагана.
— А що ж він за шишка така, що ад'ютант при ньому?
— Ця загадка якраз і Теличку цікавить. Ще й дуже. Чи ти, може, й цього не знаєш, що він же секретний розвідник Кандиби. Був! Бо вже забираю собі. То оце його й тягне у місто. А не саме бояринуванпя... Ну, а тепер докуримо та й...
Положистим схилом вони спустилися вниз аж до потічка, що ледь плюскотів у бережках, і пішли понад ним — спершу левадою, а за півверстви почалися людські городи з коноплями та вишняками. Ішли мовчки і чуйно прислухаючись. І за всю дорогу нікого не зустріли. Окрім свого ж вартового, який чатував з цього боку від луків. І другий вартовий окликнув стиха їх — хто йде?—уже під самим гармашівським городом. Був це Степан, молодший Скоряків син. Артем, радий зустрічі, поручкався з ним, спитав про батька, а Грицько наказав йому перейти чатувати од вулиці тепер і, сказавши Артемові: "Щасти тобі!"— відстав од них, а за хвилину вже зник у темряві.
Артем з радісним хвилюванням переплигнув тинок і ступив на рідне подвір'я.
XXIII
А за якусь годину перед тим,— чи не об тій порі, як Артем із Грицьком ще тільки вийшли були на узлісся в ясне надвечір'я й посідали на рові, чекаючи, поки зовсім споночіє,— з іншої сторони до села під'їздив Павло Діденко. Вертався з гостини у свого дядька Сави Дорошенка на дачі в Князівці. Поруч із ним у розхлябаному візницькому фаетоні клював носом, чи, може, тільки вдавав, що куняє, і сам дядечко Сава Петрович.
Нечастий гість у своїх вітробалчанських родичів, особливо в останні десять літ, відколи Макар Іванович своїм "толстовством" став уже просто діяти йому на нерви, він на цей раз одразу ж і з явною охотою здався на просьбу сестри, в переданому через Павла листі, неодмінно зелених свят прибути до них. "Нічого особливого не затіваємо,— писала Докія Петрівна,— а просто хочемо в родинному колі за святковим столом відзначити знаменну в нашому житті дату; і навіть не одну, а цілих дві: п'ятдесятиріччя від дня народження Макара Івановича та тридцять років учителювання, до того ж — без перерви в одній школі..."—"Та невже тридцять?!— аж віри не йняв одразу.— Гай-гай, отак летять літа! А чи давно..." Розчулений сестриним листом, Дорошенко тоді ж і надумав твердо поїхати-таки у Вітрову Балку. Авжеж, треба вшанувати їх своєю присутністю на тому родинному торжестві. І хоч до зелених свят лишалося ще цілих три дні, одразу й почав готуватися до подорожі. Відібрав із своїх робіт два досить приємні малюнки, сам управив їх у нарядні багетні рами; загадав жінці поритися в своїх валізах — знайти щось підхоже серед відрізів Докії Петрівні на святкове убрання, та й Макарові Івановичу,— на костюм, хоч би заради годиться, без будь-яких практичних наслідків, бо, крім сирового полотна на свої толстовки та домотканого сукна з Гмириної сукновальні — на верхній одяг, не визнавав дивак ніякого іншого матеріалу; і навіть роздобув через свого постійного діставалу-постачаль-ника, станційного буфетчика, кілька пляшок грузинського коньяку, та ще й тифліського розливу, що було на той час неабиякою знахідкою. І всі оці дні Сава Петрович поводив себе дивно якось. Не раз ловив його Павло заціпленого в позі надзвичайної^ зосередження. "Просто тобі роденівський "Мислитель" ,— подумки кепкував з дядька.— Не інакше як обдумує свою ювілейну промову або ж заготовляє в запас тости-"експромти". Але насправді йшлося зовсім про інше. Бо іменини — іменинами, але ж у Дорошенка була у Вітровій Балці й цілком буденна, до того ще й марудна меркантильна справа, яку ще раз (і, може, востаннє), звичайно ж, не втримається, щоб не порушити її і таки спробувати домогтися від Докії згоди на його пропозицію продати йому за добрі гроші отой грунт, що дістався їм у спадок після емерті старого Діденка, батька Макарового.
Проробивши більше як півста літ фельдшером земської лікарні в Князівці, Іван Павлович Діденко хоч і не нажив маєтностей ніяких на свої досить скромні гонорари переважно натурою: десяток яєць, курка жива чи кусень сала (помимо казенної платні, звичайно), але до останніх днів своїх обходився без будь-чиєї матеріальної допомоги. Мешкав у власній хаті. Жив удівцем уже щось років з п'ятнадцять з відданою йому служницею Явдошкою. Мав двох заміжніх дочок та сина Макара, йому ото заповідав у спадщину хату з садибою. Щоб мали на старість з Докією хоч де голову прихилити. Не вік же будуть на шкільній роботі. Сталося це минулої зими — помер старий Діденко. І хоч ні Докія Петрівна, ні Макар Іванович досі ще й гадки не мали іти на відпочинок чи міняти теперішню школу на якусь іншу, спадщина оця круто повернула їхні думки в інше річище.
Про те, щоб залишити вчителювання, щоправда, й тепер у них не було наміру, але залишатися у Вітровій Балці не вбачали вже ніякої рації та, власне, й можливості. Занадто вже наполегливо домагалась завідування в школі, а відтак і двокімнатної учительської квартири при школі ївга Семенівна. ї змагатися з нею у Докії Петрівни просто вже не вистачало сил. Та й крайньої потреби не було. А часом їй навіть стало здаватись, що все складається для них якнайкраще. За приказкою — "не було б щастя, та нещастя допомогло". Бо це ж і Віруньці восени в гімназію. А не ті вже літа, щоб, як замолоду,— з Вітрової Балки мало не двадцять верст до Князівки (за всякої погоди — і в сльоту осінню, і в холод зимовий), а тоді ще поїздом до Славгорода. Менше як за дві доби ніяк не обернешся! А от із Князівки, коли б жили там... Тому ще наприкінці минулого учбового року подали вони заяву в шкільний відділ повітового земства з проханням про перевод їх у якусь із шкіл містечка Князівки, не обов'язково навіть в одну школу, можна й нарізно. А щоб іще більш підкреслити доцільність цього заходу, писали, що не претендують на шкільне помешкання для себе, бо мають у Князівці власний будинок. І ось на цей чи не найголовніший "козир" Сава Петрович і накинув оком: продайте та й продайте. У містечку він був уже старожил, бо ще перед війною з причини сердечної недуги дружини змінив Сосновку на Князівку; орендував щоліта одну й ту саму дачу, а все ж таки чужа не те що власна. І для престижу, та й для побутових вигод: ні добудувати нічого не можна, ні в садку щось підсадити... І от саме в цей час гіомер старий Діденко. Уже при першій після похорону зустрічі з своїми родичами Сава Петрович запропонував їм за добру ціну продати садибу йому. Макар Іванович і не від того був. Для нього після Вітрової Балки містечко Князівка уже здавна асоціювалося з біблейськими Содомом та Гоморрою (особливо в літній сезон, коли набивалось туди повно дачників) як розсадник розпусти, лінощів; за себе особисто він, певна річ, і не боявсь, але ж діти ростуть!.. Але Докія Петрівна і слухати не хотіла за продаж. І щоб не повертатися вже вдруге до цього, докладно розповіла тоді ж братові про свої життєві плани на майбутнє, пов'язане саме з оцею спадщиною. Про те, що на осінь збираються переїхати на постійне мешкання до Князівки, якщо пощастить перезестися до котроїсь із князівських шкіл. "Ну то при школі й житимете",— не здавався Сава Петрович. "А потім? Рано-пізно доведеться ж таки залишити роботу. Куди тоді? А то є стріха над головою!"—"Ота халупа?! Та нона хоч би рік ще простояла!" І Дорошенко мовби не дуже й перебільшував, хата справді була ветха й потребувала капітального ремонту, на який у них зараз просто-напросто не було коштів. Бо платні вже ось другий рік майже ніякої не одержували, окрім натурою. Час од часу якийсь пуд пшона чи шмат ременю на підметки. А Павлового прибутку за книжку поезій, що вийшла-таки іще взимку власним накладом і весь тираж якої (п'ятсот примірників) зданий був на комісію в славгородську "Українську книгарню", але розходився щось дуже повільно,— вистачало хіба що на цигарки Павлові та інші дрібні потреби. Важко навіть уявити було собі, як би вони жили, коли б не пасіка. Проте Докія Петрівна не годилась на продаж хати. А Сава Петрович не втрачав надії придбати її. Отак і велось у них. Міркував собі, що це вона поки ще справжньої мороки не зазнала. А мороки й справді поки що не було особливої. Стара Яв-дошка жила, як і раніш, доглядаючи хати, а повесні навіть щось посадила на вгороді. Та несподівано тиждень тому переказала, що змушена негайно ж перебратися до дочки в село, у якої народилось маля, то стала тепер і баба потрібною в хаті — до колиски. Просила, щоб хтось приїхав, на кого вона змогла б залишити хату з усім хатнім начинням. Почалось! Та ще й припало на такий час, що ні Докії Петрівні ніяк було вибратися з дому, бо треба ж було як слід до свят підготуватись, а в Макара Івановича, як на те, почали вже — неприродно рано цього літа — сім'ї роїтися, теж не міг покинути пасіку напризволяще. То довелось Павлові. Власне, сам зохотився. Якраз і робота застопорилась (працював над повістю з умовною назвою "У вирі революції") від перевтоми, напевно. Уже кілька днів жодного рядка не зміг вичавити з себе. Хоч на кілька днів треба дати голові перепочити. Та й вабила перспектива пожити в дядька на дачі, з яким вже ось більше місяця не бачився. А клопіт не який. За три дні без поспіху — між пляжем та візитами по знайомих — знайде якогось діда у сторожі до осені. Була певна надія і на дядька Саву. Як старожил, звичайно ж, стане в цім ділі в пригоді.