Хоч Кандиба й не знав особисто Тургаевого батька, нині покійного вже, але дещо про нього чував. Сільський швець, він, либонь, на самий заробіток свій від чоботарства, бо хазяйства не мав аніякого, крім хати та півдесятини городу, зумів молодшого сина свого (старшого лишив при собі за підмайстра) "вивести в люди", давши йому добру освіту. Це вже, коли б не війна, закінчив би Олекса своє навчання в Харківському університеті, служив би десь "брехунцем", як жартома говорив старий Тургай про синову майбутню адвокатську практику. Але сталося непередбачене. З третього курсу його було забрано на військову службу й надіслано в школу прапорщиків. Років зо два потім перебував у дійовій армії на Західному фронті, дослужився до чину поручика і до посади командира роти. Але справжній зліт його військової кар'єри стався вже після революції. Людяний і по-товариському простий в стосунках із солдатами (за що мав не одну нагінку від командування, як начебто за неприпустиме панібратство), тямущий і бойовий командир (недарма ж серед усього офіцерства полку був єдиний кавалер офіцерського георгіївського хреста "За хоробрість"), політично підкований, а до того ще й чудовий оратор, він уже з березня сімнадцятого року стає членом полкового комітету (од партії українських есерів), а згодом і його головою. На цій роботі беззмінно й перебував аж до Жовтневої революції. І якщо поступився своїм місцем іншому, то лише для того, щоб взяти на себе командування цим самим полком. Проте командувати довелося йому недовго. Зразу ж після укладення Радянським урядом Брестського миру разом із солдатами свого полку, що на той час кількістю багнетів не дорівнював навіть батальйонові, демобілізувався й він, відхиливши пропозицію більшовицького командування залишитися в кадрах для організації Червоної Армії і виїхав на свою рідну Полтавщину. А тут зустріч у Славгороді з Гудзіем, давнім його приятелем, одразу ж вирішила долю його надалі. Як голова военкомату Славгородського повітового ревкому, Гудзій якраз добирав серед військових кадри для партизанських загонів в тилу окупантів. Бо вже на той час німці підходили до Дніпра і окупація Лівобережжя була вже тільки питанням часу. Запропонував і Тургаєві. Той погодився. Отак він і опинився в Зеленому Яру...
Кандиба запросив прибулих до господи. Проте до кімнати в отакий чудовий ранок, окрім Мирослави Наумівни, котру Харитина Данилівна повела оглянути хворого хлопця, перше ніж піти по клунях до тифозних, ніхто не схотів заходити. 06-сілися круг столу під розлогою яблунею й намірилися чекати. Кандиба спитав, скоріше для годиться, але, якщо була б у цьому потреба, то, певна річ, знайшов би і якусь раду,— чи снідали. За всіх одповів Тургай, мовляв, а який же добрий хазяїн випустить з хати гостей у дорогу голодними!
— Ось хоч би й тебе взяти, для прикладу. Хіба ж ти пустиш нас, не давши пообідати? Та ще, може, заради такого дня й по чарці знайдеш!
— Та, може, й знайдеться. Бо не турки ж ми якісь там, щоб ото не мали чим товариша свого загиблого пом'янути як годиться, як заведено з діда-прадіда.
Відтак розмова зайшла про Тимоша Невкипілого. Кандиба переказав Гармашеву розповідь про історію з арештом Тимоша при виході з перону. Про те, як сталося, що Злидень уник арешту. І як потім, за допомогою робітників із залізничних майстерень, пощастило-таки оцей самий вагон із зброєю вихопити з-під варти, підкупивши вартових на оті миколаївські гроші із Злидневої торби. Сам же Злидень та ще двоє з підмоги йому і супроводили вагон цей до полустанка.
— От тобі й синьожупанник!— шпигнув-таки Кушніра. Але того це мало дошкулило.
— Ну й слава богу, що обійшлось,— сказав Кушнір.— А тільки це ніяка причина тобі для самозаспокоєння. Бо саме ти винуватий в усьому. Був і лишаєшся. І що роздзвонили про свій намір, тоді як треба було берегти все в якнайсуворішій таємниці. І що розвів у себе отакого паскудного зілля — навряд щоб отой шпигун чи провокатор діяв сам-один. Не перебірливий ти дуже. От за що ми вчора пісочили тебе. І бачу — мало. Бо й досі не добрав — за що саме...
Оглянувши Андрійка, Мирослава Наумівна сказала, що у хлопця іспанка. Легені ще чисті, але берегтися треба, нехай полежить кілька днів. Пожурила Кандибу за його неприпустиму легковажність:
— Це ж треба додуматись, щоб в отакий час, коли лютує і сипняк, і іспанка, зірвати хлопця з дому, в людську штовханину!
Кандиба вже хотів на своє виправдання пояснити, як воно сталося, але при Харитині Данилівні не рискнув заводитися з цим, і, вже тільки коли жінки пішли собі, хоч і з деяким запізненням, відповів на той закид Мирослави Супрун, звернувши все на свого надміру вже послужливого сусіда.
— Та ні, дурнем його назвати не можна,— відповів Кушнірові на його цитату з байки Крилова.— А особливо, коли йдеться про його особисту користь.
— Та яка ж йому з цього користь?!
— Ото ж і я вже три дні сушу собі голову над цим. Проте затримуватися зараз на цьому не стали. Думки
кожного вертілися навколо того загадкового вантажу на полустанку. Кандиба, явно прибіднюючись, розповів їм, що знав із слів Гармаша. Либонь, як слід роздивитися і їм не бу ло часу. А все ж, перше ніж податися Гармашеві сюди, заглянули в вагон. Щоб хоч знати — скільки возів треба. Російські старі гвинтівки — навалом. І, як видно, ще з самої зими. Бо аж руді од іржі. А два чи три кулемети до того ще й з розмороженими кожухами. Одним словом, добра половина — просто залізний брухт.
— Як викидатимеш на звалище, скажеш мені — куди саме!— пожартував Тургай. Щось хотів і Кандиба відповісти йому в тон, але в цю мить уловив слухом кінський галоп на вулиці і облишив свій намір. Тупіт копит все наближався, і за якусь хвилину верхівець влетів у відчинені навстіж ворота* й стежиною саду — просто сюди; хвацько осадивши коня за два кроки від столу, верхівець — Свирид із комендантського взводу — гукнув весело:
— їдуть, товаришу командир! Вже, мабуть, у село в'їздять.
— Слава тобі!..— з полегшенням видихнув Кандиба. Усі юрбою рушили до воріт.
Під склад для зброї Кандиба вибрав рублену комору Гусака, недавно закінчену, але вже добре захаращену всякими хазяйськими речами. Зараз хлопці з комендантського взводу, під орудою Цибулька, прибирали в ній, виносячи на двір порожні діжки, плетені з лози, і теж порожні кошелі-засіки та інше господарське начиння.