— Ну, коли б знав чоловік, де впаде...— розсудливо сказав Кандиба.
— Та певно, що не знав. Але, не в осуд йому кажучи, хіба ж можна було з отаким вантажем тримати хлопця біля себе!
— Е, легко нам зараз тут мудрувати, але ж як воно сталося?
За дорогу Максимко той так прив'язався душею до них, що ні на крок не відставав уже. Разом і з вагона вийшли, і до хвіртки-виходу з перону до міста людською хвилею понесло їх разом. Злидень, як домовились вони з Тимошем раніш, ішов за ним, відставши на яких півдесятка кроків. Тому добре бачив, як те лихо сталося. Поліцай і німець стояли обабіч проходу; поліцай питав у пасажирів документи і перевіряв їх, а німець стояв, як істукан, і тільки час од часу ворухнеться, помацає рукою, що там у підозрілому клунку. І ось дійшла черга до Тимохи. Щоб дістати з бокової кишені посвідчення — не догадався наперед це зробити,— мусив свій клунок покласти на землю і так, мабуть, хотів зробити, але послужливий Максимко перехопив той клунок, щоб потримати тим часом. І цим, власне, занапастив себе. Навіть не зиркнувши в папірець, а тільки на Тимошеву культю, поліцай мерщій схопив його за руку і витяг з натовпу. А як побачив, хто взяв у нього клунок із рук, то й хлопчину схопив теж. Як видно, чекали лише двох, бо на цьому й кінчили перевірку документів. Забрали Тимоша з Максимом і повели до входу у вокзал з привокзального майдану до помешкання залізничної німецької комендатури. І все це відбувалось на очах у Злидня. Приголомшений, незчувся вже, як, тиснутий натовпом, опинивсь на майдані. Першим порухом його було наздогнати їх, врятувати хоч хлопця, з'ясувавши конвоїрам страшне непорозуміння. Але ж як їм довести, що хлопець зовсім тут ні при чім? Коли б хоч посвідка була в нього — видно було б, що не з одної місцевості. А так, навіть коли й самого себе викаже, що це він — отой другий (і переконати було чим — торба з грішми, як і в Невкипілого), і тоді чи ж порятує цим бідолаху? Де там! Усіх трьох заберуть, та тільки й діла. То який же смисл? Тим паче, що хоч справа й зірвалась, то ще ж не завалилася зовсім. Бо одна торба ще залишилась. А звідки знати, може, це і не Мейєрова робота. Навіть напевно не його. Бо тоді б не було потреби вишукувати їх у натовпі на вокзалі, куди простіш було б за якісь півгодини забрати їх на квартирі в нього.
"Он ба, яка залізна логіка! Ще б пак! Коли ж ішлося про власну шкуру!.." На цьому й обривалась розповідь, а далі вже лише страшна клятьба себе останніми словами і приступ істерики... Тож про дальші події вже й не розпитували. Та дещо й знали про те. Перед самим від'їздом із міста Серьозі розповів зв'язковий підпільного партійного комітету. Либонь, сам чув од знайомого слюсаря з паровозного депо, якогось Злидневого родича. Начебто просто в депо і заявився Єгор прямо з вокзалу; навпростець через усі колії, поміж поїзними составами. Як його німці не затримали! Тим більше, що вигляд мав дуже підозрілий — як неприкаяний був. Та ще й з отою страшною торбою! Розповів про своє лихо і просто слізно благав щось ізробити, щоб порятувати його товаришів: може, підкупити когось там з німецької комендатури. А гроші на це є, ціла торба! Порадився родич із своїми друзями і вирішили спробувати. Але нічого зробити не встигли, бо другого дня на світанку німці стратили обох їх — і Тимоша, і Максимка.
— Катували дуже,— порушив скорботну мовчанку Артем.— В обох синяки та садна на обличчі й по всьому тілі. Роздивлятись дуже хоч і ніколи було, та й не було чим як слід присвітити — запальничкою в пригорщі... Допитували, видно, кому такі гроші великі везли і навіщо. Ну, хлопець нічого не знав, але Тиміш... проте, навіть німця-мародера того не виказав. Надіявся ще, видно, хоч на Злидневу торбу. До останнього подиху свого думав про нас, про зброю для нас!
— Ой, недешево нам дістається вона!— сказав Кандиба.
— Та треба ж іще вихопити!— Артем звівся на ноги.— Ходімо, то швидше діло буде.
На вулиці — єдиній на все сільце,— широкій і зеленій од споришу та буйних заростей колючки та блекоти попід тинами, вже стояло кілька підвід і ще виїздили з дворів, шикувались у валку.
Вони пройшли в саму голову колони, де на передні вози розсідалися добре розбуркані вже од сну Легейдині хлопці. Майже всі — вітробалчани, хоч упізнав серед них Артем і Сірика Івана з Чумаківських хуторів, і одного з Ліщи-нівки. Побачивши Артема, обступили його з розпитами. Осторонь, під тином, Цибулько пояснював Легейді бойове завдання.
— Готові?— спитав Кандиба, підходячи до них.
— Не всі ще підводи,— відповів Легейда.— Двох чи трьох нема.
— Доженуть. Задачу свою знаєш? Ну, а докладніше Гармаш по дорозі розкаже. Рушайте!
Артем із Грицьком сіли на передній віз до Легейди. Спочилі за ніч коні рвонули й понесли швидкою риссю, будячи веселим цокотінням коліс сонні хати за тинами.
XX
Як і домовились учора, Кушнір із Гудзієм та Мирославою Супрун прибули сьогодні до Підгірців у Кандибин загін десь близько дев'ятої години ранку. На тому ж, що й учора, Тур-гаевому транспорті. А на другій тачанці разом із ними приїхав і сам Тургай, командир Зеленоярського партизанського загону, із своїм ад'ютантом. "Чого це вони?"— навіть занепокоївся трохи Кандиба. І передчуття не обмануло його. Іще коли віталися, Тургай, не випускаючи його руки з своєї, сказав, мружачи око:
— Ану, лишень, показуй, Миколо Лук'яновичу, свої трофеї. Бо аж душа горить від нетерплячки: що воно припадає на мою частку?
— А ти ж тут при чім?— наїжачився Кандиба.
— Ну що, не я казав!— засміявся Тургай, звертаючись до своїх супутників, котрі теж повставали вже з тачанки.— Та в нього льоду серед зими не розживешся. А ви хотіли...— І до Кандиби знов:— Як то "при чім"? На свою частку маю законне право: твої ж вікнолази тоді не лишали візитних кар-точок — ні в тих дядьків, ні по церквах. А, значить, тінь і на моїх хлопців упала... Так маю ж я право на відшкодування.
— Не поспішай, Тургаю,— встряв у розмову Кушнір, вітаючися з Кандибою. Був сьогодні в кращому настрої, аніж учора.— Ведмедя ще не вбито, а ти вже шкуру ділити! Не повернулися ще?
— Щось забарились. Я вже й верхівця послав їм назустріч,— відповів Кандиба, думаючи про інше: як вони взнали? Чи, може, в Тургая агентура є тут, у Підгірцях? А може, й на тому полустанку? Дуже можливо. Бо хлопець — не промах. Головатий! Як видно, в батька пішов...