— Вліво загинаєш, мабуть?
— Аж ніякого "вліво". Подивись, що робиться по інших волостях. А у нас іще — слава богу. Ніякої анархії. По вікнах, правда, лазити стали. Але щоб у масовому масштабі — цього ще нема. Всіх сил докладаємо, щоб дотягти-таки до Установчих зборів. А там уже — що народ проголосує. І маєток поки що цілий. Не без того... Але правильно Пожить-ко каже: де п'ють, там і ллють.— Рябокляч розповів про недавній бунт солдаток.
Звістка про приїзд пана Погорєлова у свій маєток для Діденка була несподіванкою. Тоді, в Галагана за обідом, навіть розмови про це не було. Спитав, як же вітробалчани сприйняли його приїзд.
— Як тимчасове явище. Великої цікавості до нього не виявляють. Та й він, як видно, не має наміру мозолити людям очі. Сидить дома. Але чи довго всидить,— ручатися важко.
— Насильства, в усякому разі, ніякого ревком не повинен допустити. Поїде — щасливої дороги, а коли б захотів на трудовій нормі господарювати, на що він має право, як і кожен громадянин, заважати не можна. Навпаки! Коли он навіть більшовики, у себе в Росії... Правда, більшовики — в теорії. Ну, а в нас теорія не повинна розходитися з практикою.
Рябокляч згадав про Гармаша Артема, що прибув сьогодні.
— Що там він накоїв у вас, у Славгороді?
— Поняття не маю,— прикинувсь Павло.— А звідки це?
Рябокляч розповів, що їздила одна тут до чоловіка, що у гайдамацькому курені, та ото й привезла: нібито отаман навіть премію якусь об'явив, хто спіймає його.
— Дурниця! — відказав Павло.— Бабські вигадки! — Він не заперечував: можливо, й Артем Гармаш брав участь в отому нічному набігові та викраденні зброї з казарми, але роздувати його роль аж ніяк не варто. Не в наших інтересах. По-перше, це — абсолютно не типово. Нашій національній ідеї протистоїть російський великодержавний шовінізм в особі російських робітників, що живуть на Україні, та російських солдат, що опинилися тут, у нас, а не українців. І, по-друге, для чого створювати навколо нього ореол мало не героя якогось? А впливові його на селян протиставити треба вплив своєї організації.
Відтак зайшла мова про партійні справи, про які Рябоклячу "гаразд нічого було й розповідати. Домовились про загальні збори на завтра зранку (бо по обіді Павло вже мав їхати, щоб встигнути на вечірній поїзд), принагідно Діденко висловив надію, що в зв'язку з приїздом в село досить авторитетного представника з повіту, ївги Мокроус, справа має поліпшитись. Рябокляч сказав своє звичне "дай боже!", і на тому розмову скінчили.
З волості Діденко пішов до Гмирі, щоб на кілька днів улаштувати ївгу Семенівну на квартиру. І якраз застав Архипа Терентійовича в дуже поганому настрої, після пригоди отої біля воріт.
— Жаль, жаль, що запізнивсь, а то і ти порадувався б разом із ними,— у відповідь на розпити напустився на нього Гмиря,— як та голота нещасна над хазяями знущатися вже почала!
— Та я ж тут при чім, Архипе Терентійовичу? Майте ж ви бога в душі!
— При чім! "Борітеся — побороте!"130 Чи думаєш, і в твою газетку не заглядаю коли-не-коли. З отого розбишаки, Шевченка Тараса, святого зробили. По хатах портрети його поряд з образами висять. Збори не відбудуться без того, щоб не проспівали його "Заповіт". Отож за його заповітом і діяти вже почали. Незабаром, гляди, вже й до "вражої злої крові" дійде. "Волю окропіте!" Окропили вже!..
— Самогонкою! — підказала Гмириха з лежанки — пряла з кужеля вовну на веретено.
— От іменно! Хіба й Лука не випивши був? А п'яному — море по коліна.
— Самі й винуваті, тату,— обізвався Олекса від порога. Він так іще й не роздягавсь, як увійшов знадвору. Батько навіть оторопів од такого зухвальства.— Коли-не-коли з хлопцями вип'ю, так і то — лайки потім...
— Віскряк! Та я в твої літа і не нюхав її!
— Не той час був.
— Ти бачиш! — обурений, звернувся Гмиря до Діденка.— Чим голову оцим дурням забив! Понапинали батькові чумарки, понашивали на шапках торбинки. Чим не козаки! А до діла прийшлось... Та щоб я ото... Щоб ото у мене рушницю хтось вихопив з рук!..
— Відберу! Ще й пику наб'ю! — під'юджений батьком, загарячився Олекса.— Ось по обіді з хлопцями піду.
— Зараз іди, а не по обіді.— І не знати було, серйозно чи в жарт додав батько: — До обіду зліший будеш. Може, й справді-таки по пиці заїдеш який раз.
— І таке скажеш! — обурилась Гмириха і загадала невістці Лукії (десь іще воював Саливон), що пряла з наймичкою на лаві, накривати на стіл.
Діденко, щоб не залишатись на обід, поспішив із своєю справою. Навіть не дослухавши його, Гмириха забідкалась: воно б і можна, мовляв, але ж свою на святки ждуть (Мар'яна вчителювала верстов за двадцять від дому), і цим, власне, й передрішила справу. Бо коли Павло сказав, що це всього на кілька днів, виставляти іншу причину було вже незручно. Хіба що у формі застереження.
Гмириха й почала була щось про не дуже справну грубу, але Архип Терентійович перепинив її: два-три дні, мовляв, і з димком пожити можна. А де ж діватись образованій женщині?
— Та, може-таки, в подяку за нашу ласку, Трохимкові нашому не так часто вуха мнятиме. Коли-не-коли та й пропустить. Іншому котромусь натомість намне! Ну, а в городі, що ж там чувати?
Діденко відмігся тим, що поспішає зараз, а увечері, як приведе Івгу Семенівну, розповість про все якнайдокладніше.
Саме школярі висипали з школи, коли Павло вернувся додому. Мати спала. Степанида поралася в маленькій кімнаті. Тому на Віруньку та ївгу Семенівну випало накривати на стіл для обіду. Обидві у фартушках, весело перемовляючись, вони робили це вміло й охоче.
— А де ж батько?
— Ще в класі. З безобідниками,— відповіла Вірунька. Тож і не диво, що саме з цієї теми і почалася за обідом
розмова.
— Скажи, папа,— тільки-но Макар Іванович сів за стіл, спитав Павло,— як воно поєднуються в тебе з "непротивленням злу" оці твої "без обіду"? Хіба ж це не насильство — посадовити під замок хлопців, коли всіма своїми помислами зараз вони на ковзанці на ставку?
— По шаблону мислиш, сину,— ще досить добродушно відповів Макар Іванович.— Нещасні люди! Як утовкмачать їм у голову ще змалку якісь забобони, то вже ціле життя, як колодники, тягають їх... Яке ж це насильство?— після невеличкої паузи, поки збирався з думками, продовжував Макар Іванович,— коли я просто відкриваю їм очі на ганебність їхнього вчинку (йшлося про бійку під час великої перерви) і вже цим самим підводжу їх до самоосудження. Потім ще підкажу їм, як це самоосудження зробити ефективнішим.