— Поморити себе трохи голодом?
— Саме так. Бо на голодний шлунок і голова ясніша, і серце доступніше для всяких чистих почуттів.
— Але ж це суперечить фізіології,— втрутилась у розмову ївга Семенівна.—"Голодній кумі — хліб на умі".
— Ото й лихо наше, що фізіологію у кумир возвели. А пригадайте,— до речі, ви вже наводили приклад із Біблії,— тридцять діб у пустелі, дикий мед і акриди . А прийшов потім між люди з такими великими думами, що вже ось без малу двоє тисячоліть володіють людськими умами й серцями.
Павло тільки посміхнувсь на цей батьків аргумент.
— Але ж які це нерви треба мати, Макаре Івановичу,— озвалась ївга Семенівна,— щоб у кожному окремому випадку возжатися отак! Ні, я не змогла б. Тим більш, що є ж перевірені в педагогічній практиці способи.
— Різки? Чи лінійка або квадратик?
— Не обов'язково така крайність. Але, одверто скажу, у мене досі рідко який урок минав, щоб котрогось не поставила в куток, а то й зовсім не вигнала з класу.
Макар Іванович навіть ложку поклав.
— Е, ні, шановна ївго Семенівно,— пом'якшуючи усмішкою різкуватий тон, сказав Макар Іванович.— Давайте домовимося з самого початку: ніяких покарань! І взагалі в чужий монастир, як кажуть... Звертайтесь до мене в кожному окремому випадку. Бо ви, як та перелітна пташка, місяць-два пощебечете у нас та й спурхнете. А мені з своїми школярами,— закінчив жартом,— мені з ними, може, й дітей доведеться у них хрестити.
— Боюсь, що надокучу вам,— посміхнулась ївга Семенівна.— Коли ось навіть сьогодні... Тільки ради першої зустрічі і втрималась. А то аж загуркотів би у мене за поріг.
— Хто?— навіть знепокоївся Макар Іванович.
— Як його прізвище, Віруню?
— Гармаш Кирилко.
— Та це ж один з кращих учнів у класі!— ще більше здивувався Макар Іванович.— Що ж трапилось?
— Розкажи, Віруню. Тобі, я бачу, більше віри буде. І дівчина охоче, як би це на уроці в школі переказ якийсь,
стала розповідати:
ївга Семенівна сказали нам, що як гарно вчитимемось та не балуватимемось, ялинку на різдво для нашого класу влаштують. Загадали, щоб ми повторили всі вірші, де про зиму. Кирилко й підніс руку. "Що тобі?" — "Я дуже гарний вірш один знаю, зимовий". ївга Семенівна й сказали йому, щоб зачитав. Ото він і почав:
Однажды в студеную зимнюю пору
Я из лесу вышел. Был сильный мороз...132
— Стривай, дочко. Ти що, увесь вірш нам хочеш читати? Не варто: ми всі пам'ятаємо його.
— Ні, я не весь. Я тільки ті два рядки, що Кирилко встиг прочитати. А тут його ївга Семенівна й спинили: "Не треба далі". І посадили його.
— Якраз один з найкращих декламаторів! — і далі диву-'вався Макар Іванович.
ївга Семенівна зважила на це і взялась уже тепер сама пояснити:
— Я не через те, Макаре Івановичу. А просто — не вважала за доцільне, оскільки навчання провадимо на українській мові, приплутувати сюди ще й російську. Просто щоб запобігти псуванню і тії, і тії мови. Так і учням пояснила. Та, як видно, пояснення моє його не задовольнило. Сівши на місце, він стиха щось сказав своєму сусідові по парті, від чого той аж чмихнув сміхом. Мене це спершу тільки зацікавило. Бо справді, що він міг в цій ситуації таке смішне сказати?! Стала допитуватись у нього. Але скільки не билась... І ця осляча упертість — ні разу навіть голову не підвів,— замалим не довела мене...
— Ні, ні! — перепинивши її, рішуче заявив Макар Іванович.— Але ми вже про це домовились: ніяких дамських істерик! Залишіть їх для своєї позашкільної роботи. І для партійної. Там це буде якраз до речі. Павло сказав, що й ви — есерка.
Ображена ївга Семенівна промовчала. Вона й так уже насилу стримувала себе, щоб не сказати якогось різкого слова цьому, як виявляється, просто нестерпному старикові.
— А що таке? — не витримала нарешті іронічної усмішки, що так і застигла на обличчі Макара Івановича.— Вас це дивує?
— Не те щоб дивувало, а дивлюсь оце та й думаю собі: що вам до Гекуби і що Гекубі до вас?133 — відповів Макар Іванович.— Маю на думці не тільки вас, ївго Семенівно, а й свого Павлуху теж. Ну, та Павло хоч кар'єру на цьому собі робить: Славгород — Київ — Париж. А ви? Вітрова Балка для кар'єри поганий трамплін. Хіба, може...
— Слухай, батьку!
— Послухаю й тебе, а "поки що помовч! — хмуро обірвав Макар Іванович сина і знову до ївги Семенівни:— До речі, з паном Погорєловим ви, мабуть, добре знайомі. Це, здається, свояк Галагана, Леоніда Павловича?
ївга Семенівна аж зблідла од злості та обурення. Поривно схопилася з місця. Добре, що саме в цю мить з відпочивальні почувся стогін хворої, і вийшло, що це вона схопилася на стогін, упередивши, правда, його на якусь мить. Та це можна було пояснити тонким слухом. Отож на скандал начебто не було схоже. Але так думати міг хіба що Макар Іванович. Павло, обурений і собі вкрай, тільки-но ївга Семенівна зникла за дверима відпочивальні, напустився на батька, навіть незважаючи на те, що Вірунька в кімнаті. (Делікатна дівчина сама вже потім, як почалась розмова, вийшла з кімнати).
— Ти, батьку, під старість зовсім уже...
— Ну, ну, доказуй! — журно похитав головою Макар Іванович.
— Що це за асоціації такі дивні, я сказав би навіть, фривольні! При чому тут пан Погорелов? Та ще й у зв'язку з Ґалаґаном?
— З Ґалаґаном, дійсно, не дуже добре вийшло. Але хіба ж це таємниця?
— Як це було слухати жінці! Що вона, з тих, що пішла по руках, од одного родича до другого?
— Божевільний! — жахнувсь Макар Іванович.— Та хіба ж я — про це?! Я подумав: коли добре знайома з Погорєло-вим, могла б підказати йому, щоб добровільно будинок свій під "Просвіту" віддав. Бо однаково ж відберуть. А то обійшлось би без насильства. Добре діло зробила б. І для школи: не товклися б у ній день у день. Гопаками своїми всю підлогу побили. То, може, гадаєш, що й вона таке подумала?
— Ну певна ж річ! Не чого ж із-за стола схопилась!
— Нечиста совість, значить, коли так. І нічого на когось там, за якісь там асоціації...
— І ще одне, батьку, пораджу тобі,— трохи заспокоївшись, говорив Павло, задоволений батьковим поясненням.— Не лізь на рожен. Дивись крізь пальці на її можливі художества,— і в класі, й поза класом, але по случаю зими теж в межах школи. Бо зв'язки у неї в Славгороді — дай боже! Таку свиню підкласти зуміє, що й незчуєшся, як і з посади злетиш. Знову на мамину шию увесь кагал? На твоєму меду з десяти вуликів і навіть без акрид важко буде. А на мене надія плоха: як заїду, то, може, і не на один рік.