Проте настрій був уже не той. Роздратований і пригнічений, він і дома до кімнати увійшов, анітрохи, щоправда, не здивувавши цим батька. Бо який інший міг бути настрій у сина при такій тяжкій хворобі матері?
Докія Петрівна справді була тяжко хвора. Хоч криза вже минула, але слабе серце давало підстави непокоїтися за неї. До того ж постійне занепокоєння за двох менших дітей, одвезених, з міркувань профілактики, до батька Макара Івановича — у Князівку, аж ніяк не сприяло швидкому одужанню.
Несподіваний приїзд сина її теж схвилював дуже. І з першого ж слова стала розпитувати про Надійку (кінчала цього року гімназію, а жила, як і Павло, у Дорошенків).
Тим часом Макар Іванович, поки Павло розповідав їй, а Степанида готувала сніданок, показав ївзі Семенівні, новій колезі своїй, шкільне приміщення: два класи вікнами в сад і маленьку кімнатку в протилежному від його квартири кінці будинку, для вчителя-одинака, що правила досі за кладовку для різних хатніх речей. За два-три дні, після того як Степанида звільнить та побілить її, можна буде й оселитися. А тим часом або в отця Мелентія, а ні — у Гмирі Архипа можна буде пожити. Кімнатка, а особливо її розташування неподалеку від окремого виходу в двір, ївгу Семенівну влаштовувала цілком.
Зробивши для учнів велику перерву, Макар Іванович запросив гостю снідати.
Івга Семенівна знала Макара Івановича здавна. Добре пам'ятала його ще молодим (сама була тоді ще дівчинкою) і інтересним сільським учителем з числа передовиків, і навіть в міру крамольним, бо частенько приїздив у Славгород до Дорошенка, який приятелював з її батьком.
Пам'ятає його і після революції дев'ятсот п'ятого року, в період його толстовства. Вперше, пригадалося зараз, вона навіть не одразу і впізнала тоді у підстаркуватому з бородою віником, у довгополій, рясній, із сирового полотна сорочці, підперезаній вузеньким паском, мужикові-пасічникові колись хоч і скромно, але завжди елегантно одягнутого сільського вчителя. Тепер вона з цікавістю приглядалась до нього в новій його якості: післяреволюційного толстовця.
У зовнішньому вигляді нічого не лишилося від толстовства: зникла борода віником, лишивши по собі невеличкий клинчик. Замість довгополої толстовки, одягнутий був у сорочку з крамної матерії і поверх неї — піджак міського крою. Але в поглядах його мало що змінилось. Та сама, що й тоді, філософська байдужість до "суєти суєт", що при досить практичному характері Докії Петрівни не тягла за собою для нього особливих незручностей. Те ж саме "непротивлення злу". Але віра в людський поступ через самовдосконалення зараз у ньому похитнулась. Принаймні для його та й молодшого покоління. Отак, на його думку, війна покалічила людей, змусивши їх переступити (та ще в такому масштабі!) першу заповідь людського суспільства: "Не убий!" Відтепер оновлення людства можливе лише в значно уповільненому темпі, бо доводиться починати з самого початку — з дітей. Та й то при належному, вмілому вихованні їх.
— А як же бути, Макаре Івановичу, з словами розп'ятого Христа до розбійника? — спитала ївга Семенівна.— "Істинно кажу тобі: сьогодні ще будеш зі мною в раю!" А з війни навіть не всі ж і розбійниками повернуться. Ні, я не вважаю, що наше покоління таке вже зіпсуте, щоб ото ніяка робота з ним...
— Та будь ласка! І^біть собі на здоров'я. Коли вам до смаку сізіфова робота! — спохмурнів трохи Макар Іванович.— Але мені і з моїми, хай не розбійниками, а тільки розбишаками, роботи вистачає. Цілком!
На цьому й закінчилась дискусія. І якось сам собою визначився розподіл праці між ними: увесь шкільний "клопіт" лишився за Макаром Івановичем, а вся позашкільна робота, зокрема, в "Просвіті", падала на ївгу Семенівну (як колись — на Докію Петрівну). Звичайно, Макар Іванович і надалі миритиметься з незручностями, бо вся ж робота провадилась у шкільному приміщенні. Але з одною умовою: кожного разу після зборів (коли б не закінчились, хоч опівночі!) приміщення має бути самими ж просвітянами прибране, щоб уранці, коли діти посходяться в школу, і духу не було від уся^р отих, жартував Макар Іванович, "хлистовських радінь"!
Після сніданку, коли дзвоник оповістив про кінець перерви, Макар Іванович та ївга Семенівна розійшлись по класах: він — провадити далі навчання, а новоприбула вчителька, представлена Макаром Івановичем учням третього класу,— для першого знайомства з ними.
Павло, щоб не гаяти і так дуже обмеженого часу, зразу ж після сніданку пішов у волость до Рябокляча. По парі вороних коней у санках, які стояли біля під'їзду, ще здалеку видно було, що голова вже у ревкомі. "Вільний козак" Кузьма Шумило, у батьковій, ще парубоцькій, чумарці, підперезаній червоним поясом, і в шапці з червоним денцем, слонявся по коридору, звідки були двері в кабінет голови.
Побачивши Діденка, свого "хрещеного батька" (бо саме Діденко й подав думку організувати "вільне козацтво", у Вітровій Балці), хвацько відсалютував йому і послужливо відчинив двері в кабінет.
Рябокляч сидів за письмовим столом у високому вольтерівському кріслі, разом із секретарем Кожушним — давнім волосним писарем, що пережив з півдесятка старшин,— поринувши у справи, переглядав якісь папери. На Діденкове привітання звівся неквапливо, простягнув руку й запросив сідати. Старий партієць, Діденка він мав за молокососа і вискочку, але разом з тим трохи й побоювався. І не так навіть як члена повітового комітету, а як редактора газети "Боротьба", котрий, у разі чого, так може на весь повіт роз-чихвостити! Тим-то тримався з ним на рівній нозі, що вже саме по собі, беручи до уваги його революційні заслуги, було з його боку неабиякою поступкою. Діденко ставився до нього з прихованим почуттям зверхності, замаскованим іронією.
— Від кого це ти, Дем'яновичу, охорону поставив? Від яких зовнішніх чи внутрішніх ворогів? — запалюючи цигарку, іронічно спитав Діденко.
— Для авторитету,— в тон йому відповів Рябокляч.— А що їм більше робити? Нехай прахтикуються хлопці.
— І помагає авторитетові?
— Мабуть. А як одверто казати: чим далі в ліс, тим більш мороки.
Він одіслав секретаря, щоб не заважав одвертій розмові, й почав викладати Діденкові свій клопіт: оце четверта вже ухвала сільської громади провести ще до Нового року перевибори волосного ревкому. На цей раз — чумаківської. Не диво, на Піски, на Михайликівку чи на Каціївку, але ж — Чу-маківка! Хоч-не-хоч задумаєшся! В чім річ? Чим їм теперішній склад ревкому не підходить?