— Знайдемо вихід!— весело сказав Артем.— Коли, звісна річ, не заперечуєш?— І, не чекаючи на відповідь, обняв здоровою рукою дівчину за плечі й поцілував — та ще так міцно!— в пругкі дівочі, ще ніким з чоловіків не ціловані губи.
Горпина аж розгубилась. Зашарілась. Навіть ряботиння зникло з лиця, тільки стало лице мовби дуже смуглявим і в сутіні — на подив вродливим.
Тиміш жартома й собі підступив до дівчини.
— Ну, вже годі тобі,— до Артема.— Дай же і мені поздоровкатись.
Горпина відступила від нього на крок. І собі в жарт:
— Та чи ж я ікона, щоб ото кожен... Та ми ж уже й бачилися сьогодні.
— Та правда, бачились. Думав: може, забула!
— Ні, я не з забудькуватих!— І почувалось, що сказала це не так для Тимохи, як для Артема.— От молодці, що прийшли!— облишивши жарти, ще раз подякувала Горпина.—■ А ми ради такої нагоди навіть на вечерю з варениками заходилися. Побіжу, треба помогти дівчатам.
Хлопці перейшли двір, наміряючись зайти спершу, перед зборами, до Омелька Хріна, який жив у другій від краю хаті-мазанці. Його ще дома, мабуть, і нема — упорує на ніч воли, але не біда. Посидять у коваля Лавріна, тестя Омелькового, що жив із своєю старою в одній із ним хаті — через сіни. Але, порівнявшися з крайньою хатою Оверка Вухналя, хлопці мимоволі спинились. Уже й вечір, та ще й проти неділі, а він щось собі порається на причілку хати. Дзвякала сокира.
— Що ти майструєш там поночі?— спитав Артем.
— Та... Закурити є? Несіть сюди.
— Балуваний!— пожартував Артем, коли підійшли до Оверка.—"Несіть!"— А сам радий був нагоді зблизька роздивитись споруду невідомого призначення.
— Так що ж це воно буде? Чи не за планами архітектора Невкипілого, Прокопа Івановича?
Оверко не зрозумів. Поки закурював, мовчав. А далі, бо треба ж було щось відповісти:
— Затишок для курей.
— А досі ж де їх держав?
— Та в сінях. Там тих і курей •-— аж п'ятеро.
— Так що ж вони в цій загороді робитимуть уп'ятьох?
— У довгої лози гратимуть,— посміхнувся Тимоха.— Ой, не крути, Оверку! Тут добрий десяток овець поміститься.
— Ну, вже й десяток! Хоч би півдесятка припало. І то добре. А на менше я і не згоден. Четверо дітей! А ні — корову! Тридцять років ув економії роблю. Не заробив, скажеш, Артеме?
— Чому не заробив! У сто крат більше заробив. Та бач, яке діло, Оверку: заробітки наші за тридцять років розтринькували рік у рік. Спершу князь Куракін з княжатами, потім Погорелов. Скільки по загряницях розвіяли вони нашої пра-ці-кривавиці! Не збереш!
— Це так. Але й залишилось немало.
— Немало: земля! А це добро, що в дворі зараз, хоч би сирітські та вдовині сльози втерти вистачило.
— А мені, значить...
— І тобі перепаде щось,— перепинив його Артем,— не треба тільки дуже апетит свій розпалювати. Та я, власне, і не про це хотів. Не це мене дивує. Отака кошара, отакий корівник у дворі, а ти льодник будуєш.
— Чудний ти чоловік, Артеме! Таке зморозиш: ув одній кошарі. І тут, під хатою,— з очей не спускай! Чи, думаєш, мало невдовольствія буде?! Не полізе один до одного в двір?! Ну, та дарма! Ще разів кілька обіллю стіни водою — саме на мороз береться!— і тараном не проб'єш. А на двері — залізний прут з гвинтовим замком. А ні — залізним путом на ніч путатиму!
Коли вийшли з Вухналевого двору, Тимоха похмуро сказав:
— Виходить, Оверко за Антона руку підійме.
— Виходить. Та, певно, і не він один. Недарма ж і батько твій... Доведеться, мабуть, на ходу перестроюватись. Хоч би робочу худобу врятувати від розподілу. А з вівцями та коровами... Воно, звичайно, можна б і з цим: скотарі, доярки — є. А молоко б сім'ям по кількості дітей.
— Не з нашим це народом!— махнув рукою похмурий Тимоха.
Як вони й гадали, Омелька ще не було вдома. Уляна, Омелькова жінка, щойно вернулась з корівника після вечірнього доїння. Вона, коли хлопці зайшли до хати, уже й не відпустила їх: ось-ось і Омелько надійде. А тим часом, підпаливши в печі, пораючись по хаті, частувала гостей, щоб не скучали, всякими дворовими новинами.
Артем добре знав Уляну ще дівчиною, бо кілька років разом робили в економії. При ньому вона й заміж вийшла за воловика Омелька Хріна, неабияк здивувавши не лише увесь двір, а всю Вітрову Балку. Перша красуня на ввесь двір, біля якої упадало немало гожих хлопців, навіть і хазяйських синів із села, вона обрала собі до пари немолодого вже (років на десять старшого за неї) парубка, наймита з ді-да-прадіда, до того ще й кульгавого. Але твердої вдачі, дуже сумлінного і не по літах поважного. І, як видно з усього, не каялась. Народивши за ці сім років трьох дочок (найменша в колисці), лишилась такою, як і дівкою була, веселою, до всього цікавою. Артем з приємністю слухав її. Потім і сам з охотою розповідав, на її розпити, про славгородське життя. Так непомітно минула, може, й година, коли нарешті вернувся Омелько.
Але раніш прийшов Лаврін Тарасович. Почувши розмову у зятя в хаті, він тільки роздягся в себе та й мерщій сюди, на посиденьки, поки стара з церкви, од вечерні, прийде. З дуже цікавою новиною. Оце разом з конюхом Микитою ішли з села. Викликав Пожитько у волость. Відновив на роботі. І Рябокляч був при тому. Видно, ревкомом вирішували.
— А як же тепер із забастовкою буде?— перша не витерпіла Уляна.
— Та яка ж тепер забастовка?! Для чого?— відповів батько.— Раз Микита знову при місці.
І ось на цій мові до хати увійшов господар. Навіть не давши йому роздягтись, Уляна спитала:
— Ти чув, Омельку?
— Чув.
Він скинув свиту і став над помийницею мити руки, Уляна зливала йому. Мовчки. Бо не було такої у них звички — тягти за язик. Сам усе скаже, як прийде час. Ось він витер руки рушничком і, вішаючи на ключку, крутнув головою й сказав з посміхом:
— Ну, братеник у тебе, Артеме! Оце через нього на воловні цілу годину гибів: нема та й нема. Уже поночі привів воли. І їм дав випити, ну й сам хильнув! Аж слоняється. І що за чоловік! Та ще й на завтра хотів. Неділя, кажу. "А на війні?
То за це й поготів бог простить". Та чи про це мова! Ніхто не буде возити в неділю, а ти сам. Як більмо всьому селу будеш ув оці. Мороки потім не обберусь через тебе! Насилу на понеділок одговорив.