— А хто ви такий, власне?— несподівано втрутився в розмову юнак в романівському полушубку і в студентському картузі.— І що за тон!
— А ви хто такий?— повернув голову Артем до нього.— В таких випадках, до речі, годиться спершу назвати себе, а вже потім розпитувати.
— Охоче назву себе: студент третього курсу Київського університету Тищенко. Уповноважений повітового продовольчого комітету.
— Так я й догадувався: відгодівля свиней. Діло хороше. А в мене, на жаль, ні чинів ніяких, ні звань. Просто — слюсар Харківського паровозобудівного заводу. Потім — солдат-фронтовик. Зараз гостюю у своїх родичів.
— Тільки й всього! А я вже подумав, чи не особливий уповноважений від сільської громади. З таким ви апломбом!
— Ні, ні. Але й за уповноваженими діло не стане. Як треба буде. А це ми з товаришем просто знічев'я зайшли у парк свіжим повітрям подихати. Та й розговорились ото випадково з паном Погореловим. Чому й ви свідок. Про привиди. Ні, не така це проста штука,— знову повернувся до Погорє-лова,— живій людині у привид перевернутися. Марні й ваші, пане Погорелов, потуги!
— Марні?
— А тим більш з такими, як у вас, намірами. Та ще до того ж — не самі ви свої наміри й "координуєте", пане Погорелов.
— Не розумію. А хто ж?
— Маю на думці ваших синів-спадкоємців. Обидва — золотопогонники.
— О, мої сини — то гордість моя! В оці смутні часи вони лишилися вірними своїй воїнській присязі, своїй вітчизні.
— Про це й мова. Про їхню відданість старому режиму. Але нічого з цього не вийде. Накрився рязанський маєток, накриється і цей. Не сьогодні-завтра. І даремно ви сюди приїхали.
— Та як ви смієте!— не міг уже стримати свого роздратування пан Погорелов.— Я приїхав до себе додому.
— Але ж ви забуваєте, що це не тільки ваша домівка, а домівка принаймні ще душ тридцяти наймитів економії. І що вони навряд щоб погодились і надалі з такою несправедливістю: будинок кімнат на двадцять — для одного, для пана Погорєлова, а вони — на долівці покотом, на солом'яній підстилці. Як худоба! Думаю, що навіть на сьогоднішніх наймитських зборах стане і це питання.
— На долівці? Вперше чую!— здивувався Погорелов і звернувся до управителя:— Що ж це таке, Іване Авер'яно-вичу?
— Та слухайте!— заперечив управитель.— Сплять, де хочуть. Дівчата — на кухні на лавах, а котрі — на полу за перегородкою. А хлопці — у чоловічій людській. Є піл. І на лавах можна. А як їм на долівці охота,— вольному воля!
— І нащо б ото я казав!— за весь час вперше озвався обурений Тимоха.—"Вольному — воля!" Та хлопці ще з осені товчуть вам про піч. Так ви все — нехай та нехай. На долівці тільки й рятуються від диму та чаду!
— Ну, це вже чисте неподобство, Іване Авер'яновичу!— обурився і пан Погорелов. І тільки ворухнувсь, як Влас, що весь час стояв за спиною в нього, ступив крок, пригнувся. Пан Погорелов сперся рукою йому на плече і важко звівся на ноги.
— Та ви їх слухайте більше. Всяких баламутів! Подивитесь завтра самі.
— Не завтра, а ще сьогодні!— запалився пан Погорелов, але зразу ж і охолонув.— Проте, що я можу?! Одне сьогодні добре діло зробив, але якою ціною! Цілу баталію видержав.— І далі без видимого зв'язку звернувся до Артема: — Так кажете, молодий чоловіче... Але чи не здається вам, що для того, щоб із дому прогнати мене, потрібні серйозні причини якісь. Контрреволюцією не займаюсь. Нікуди навіть із дому не виходжу. Нікого не приймаю.
— Причина та сама, що і в ваших рязанських земляків була,— сказав Артем.— Як пак, Власе? "Щоб і вам нерви здря не псувати, та й серед наших, може, який слабонервений знайдеться". Не перебрехав, Власе? Пробач, не знаю, як по батькові.
— Не чіпляйся хоч до мене!— сердито відказав Влас. І потім, з фамільярністю давнього і відданого слуги, до пана свого звертаючись:— От і послухай вас, ваше превосходительство! "Дай прикурити". А вони якраз із тих хлопців, що самі прикурити дають!
Студент Тищенко засміявсь:
— А непоганий з тебе, Власе, каламбурист!
— Базіка!— гнівно глянув Погорєлов на Власа, повернувсь і рушив назад, у напрямку до будинку.
Артем з Тимохою, не шукаючи стежки, навпростець побрели по снігу через парк до чорного двору. Якийсь час ішли мовчки. Раптом Тимоха обізвавсь:
— І непоганий, може, чоловік. Коли б з нього оте генеральство та поміщицтво зшкребти.
— Не зшкребеш: як шкура приросло! Оце й лихо його,— сказав Артем.— І, помовчавши часинку, додав:— Та, мабуть, і наше. Бо зайвий клопіт.
— Клопоту великого не буде з ним,— зауважив Тимоха,— отак, як і рязанцям.
— Ти так думаєш? Дай боже! А два сини-спадкоємці? Золотопогонники? Старший — ротмістр лейб-гвардії якогось там полку. Корніловець. Ще восени з однокашниками своїми, такими ж золотопогонниками, пробрався на Дон, до Каледі-на. А менший — юнкер Київського артилерійського училища. Цього тобі мало для клопоту?!
XIV
Чорний двір просторо розлігся зразу ж за парком і межував з другого боку із скотним двором, що розкинувся по горбі вздовж ставу, аж до греблі. З двох інших боків степ підступав до самих будівель. Ціле містечко, де старі ветхі будівлі (деякі навіть іще з часів кріпацтва) стояли впереміжку з новими цегловими під бляхою — інбарями, каретним сараєм та конюшнею для виїзних коней, конторою, свинарниками, пташарнею. Житлові будинки всі були старі: і півдесятка мазанок в один ряд — для сімейних (по дві сім'ї — через сіни), і людська, незграбна будівля, де містилася кухня, а в другій половині — помешкання для одинаків. Поряд з новенькою конторою ця величезна, як клуня, будівля здавалася ще старішою. Вечірні димові стовпи стояли над стріхами, червоно забарвлені сонячним промінням. Хоч сонце вже сіло за небосхил. На протилежному краї бірюзового неба вже зайнялася вечірня зоря. І така тиша, що чути було голоси на скотному дворі,— саме напували худобу.
Хлопці з-за конюшні увійшли в двір і майже зіткнулися з Горпиною, яка вийшла із свинарника з порожньою цеберкою в руці.
— Здрастуй, Горпино!
Дівчина спинилась, радо здивована.
— Артем! Ой, молодці, хлопці, що прийшли. Здрастуй!— цеберку поставила на сніг, глянула на свої руки.— І поздоровкатися ніяк, бо від свиней, руки брудні.