— Та це ж, як спіймають. Та й потім — чи вони це самі робитимуть! За корівчину чи за півдесятка овець та за копицю сіна для них не один охочий знайдеться.
— Атож!— підтримав Невкипілого Легейда.— Та ще й з таких, що, навіть зловивши на місці, не здійметься рука. Бо дома дітей з півдюжини пухнуть з голоду.
Артем раптом спинивсь посеред хати.
— І все ж таки вихід є!
— Викладай.
— Ми на вівторок призначили "облаву". А чого зволікати? На завтра треба. А з понеділка всі тридцять пар волів і всі коні кинути на перевезення сіна із лук. У сінник в економію.
— Щоб іще легше було: одним сірником!
— Ні, Прокопе Йвановичу, не легше. Бо з найвірніших гвардійців караул номер один, як біля порохового складу, день і ніч стоятиме в економії, у сіннику.— І, звертаючись до Легейди:— Дядьку Петре, а чи встигнете сьогодні всім загадати? Бо, крім вас, більше і нікому ж.
— Загадаю,— сказав Легейда і мимоволі подумав: "Отакого б нам командира!"— Не клопочіть хоч цим собі голови, хлопці. Про своє думайте. Та вже і йдіть, бо вечоріє.
XIII
Хата Невкипілого стояла майже навпроти головних воріт у високому паркані — навіть підскочивши, не можна було дістати верху, до того ж ще й утиканого іржавими гвіздками,— що відгороджував од вулиці панський маєток. Столітня липова алея від воріт вела просто до колишнього князівського палацу, у дев'ятсот п'ятому році спаленого вітробалчанами і згодом перебудованого новим господарем, поміщиком Пого-реловим, в одноповерховий просторий будинок, кімнат на двадцять, з мезоніном і просторими, диким виноградом повитими, верандами, одна з яких, відкрита, виходила просто на став. Поблизу будинку стояли два флігелі. В одному жив управитель з родиною, а в другім — хатня прислуга: кухар, покоївки. На чорний двір були інші ворота, в цьому ж паркані, майже в кінці вулиці. Туди й намірились були іти Артем з Тимо-хою. Але, проходячи повз розчинені чомусь головні ворота, машинально звернули сюди, щоб навпростець, через парк, вийти на чорний двір.
Після вулиці в алеї, де верховіття вікових лип майже спліталось угорі, якось одразу потемніло, і в групі людей, що прямувала назустріч хлопцям лише згодом впізнали вони управителя та уповноваженого з повітового продовольчого комітету, котрий іще з літа часто навідувався в маєток. Вони йшли обабіч огрядного чоловіка в бекеші, сірій смушевій папасі і в білих валянках.
— Погорєлов?— неголосно спитав Артем у Тимохи.
— Він самий.
Трохи ззаду ішов, як видно, денщик Влас.
— І треба було нам сюди!— невдоволено сказав Тиміш.
— А хіба що?
— Та воно й не що, ну а...— зам'явся Тиміш.— Здоровкатись чи не здоровкатись? З одного боку, старий чоловік, а з другого — поміщик. Та ще й генерал. А значить, контра!
— Проблема!— посміхнувся Артем, але на подив самому собі, відчув теж деяке занепокоєння від цього, аж розсердивсь. На себе самого в першу чергу.
— Давай станемо вроді б закурити,— знайшов вихід Тиміш.
Вони зійшли з протоптаної стежки в глибокому снігу трохи осторонь, повернулись до алеї спинами, і Тимоха вийняв кисет. Скрутивши цигарки Артемові й собі, саме почав добувати вогню, як група порівнялася з ними. Чи бензину не стало в запальничці, але, як не старався Тимоха, все було даремно.
— Власе, чи не бачиш!— раптом почувся бас Погорєло-ва.— Дай людям прикурити.
Влас підійшов до них ближче, складаний стільчик, що ніс у руці, затиснув між коліньми й, вичиркавши сірник, дав прикурити обом. Хлопці чемно подякували.
— Ви не до мене часом?— спитав пан Погорелов, знімаючи одразу "проблему" вітання.
— Ні, ми не до вас,— відповів Артем. І вже хотів іти, але раптом передумав. Бо таки, справді, не щодня, особливо тепер, попадаються поміщики. А тут іще й свій. Чому б і не скористатися з нагоди, не роздивитися зблизька? І він, щоб зав'язати розмову, спитав:— А в якій же справі, на вашу думку, пане Погорелов, мали б оце ми до вас?
— Ну... не знаю,— трохи зам'явшись, коротко відповів Погорелов. І знати було, що це запитання вже зіпсувало йому настрій. Та, як видно, і він намірився використати цю нагоду, щоб поповнити досить-таки обмежений свій запас сільських вражень та спостережень. І після короткої паузи продовжив:— А втім, ви таки маєте рацію, молодий чоловіче.— По якомусь непомітному знаку на цім слові Влас підставив стільчик, і Погорелов сів на нього.— Бо які справи можуть бути у реальних живих людей із, по суті, безплотним привидом?! Адже саме так, очевидно, сприймаєте мене? Блукає по парку привид поміщика Погорелова.
— Ні, не зовсім так,— посміхнувся Артем.— По-перше, скільки не доводилось мені мати справу з привидами...
— А таки доводилось?
— Зрідка. По книжках. Всі вони, правда, теж водилися більше по отаких запущених парках, по нежилих будинках. Але куди більше, аніж ви, полюбляли самотність. Обходились без камердинерів чи денщиків.
— Ах, он що!
— Це дрібниця, звичайно. Є причини важливіші, що не дають вам стати привидом. В розумінні — не чіпайте мене, а я вас не зачеплю.
— А що ж це за причини?— уже з цікавістю глянув пан Погорелов на цього трохи дивного солдата, дивного уже з зовнішнього вигляду: взимку в шинелі наопашки, в позі дисциплінованого і доброго стройовика і разом з тим — сповнений почуття власної гідності. І навіть ця маленька затримка з відповіддю не здалася йому наслідком вагання. Видно, просто підшукував слова, щоб якнайвиразніш висловити думку.— То що ж за причини?— повторив пан Погорелов запитання.
— Причини у вашій вдачі. Занадто ви наполеглива людина.
— Не розумію.
— Обома руками хапаєтесь за всяку можливість, щоб таки залишитися і надалі поміщиком. Тобто і надалі експлуатувати народ.
— Дурне слово!— одмахнувсь рукою пан Погорелов.— Так можна сказати, що й голова експлуатує руки та ноги. А вона тільки координує рухи кінцівок отих.
— Ну, це — стара пісня!— сказав Артем.— То ви ото й маєте намір "координувати" рухи верхніх чиїхось кінцівок хоч би на двохстах десятинах замість тисячі? Такі, здається, ваші наміри на найближчий час: спробувати на двохстах десятинах хазяйнувати?
— А хоч би й так? Хіба цей намір суперечить законові?
— На ті закони ви не дуже покладайтесь. Щоб не підвели вони вас під монастир!