— Не вийде. У понеділок на інше діло воли потрібні будуть,— сказав Артем.
— На яке?
— Нехай поговоримо потім. Ну, а про новину з Микитою що скажеш?
— Обоє рябое!—сказав Омелько. Потім, уже закуривши й собі, роз'яснив свою думку:— Антон аж труситься Пожитька з земельного комітету зіпхнути. Щоб — самому. Спить — і в сні бачить себе на його місці. Ото й забастовку придумав, думаєте, заради Микити? Щоб авторитету серед селян набути. А Пожитько, не будь дурак, ніжку й підставив. Та ще перед самими зборами.
— Цікаво, що ж тепер Антон?— спитав Лаврін Тарасович.
— З Микитою оце як зчепились!
— Так забастовки, значить, не буде?— знову Уляна. • — А невідомо: Як більшість скаже. Микита відпав, зате інша знайшлася причина. Сам пан Погорєлов і підказав. Зайшов оце, розказують, з управителем до хлопців у людську. А там і Антон якраз був. І саме в печі топилось — диму! Ото й зрізався Антон з управителем при панові: якщо завтра не буде піч перекидана, з понеділка вся економія забастовку об'являє. І про харчі зайшло.
— Одним словом, не здає позиції,— зауважив Лаврін Тарасович.— Заповзятий!
— На язик. Демагогію розводити,— сказав Артем.— Шкурники, вони всі заповзяті, коли йдеться про власну шкуру.
— Та й у полковому комітеті таки наламавсь. Отож давай, жінко, вечеряти. Роздягайтесь, хлопці. Та й підемо.
Хлопці подякували. Сказали, що Горпина запросила їх на вечерю. А тут і Горпина якраз. У свиті наопашки, у святковій терновій хустці, рум'яна з морозу.
— Он вони де! А ти — шукай їх!— Тоді до Уляни з веселим жартом:— Ой, несовісна! Мало тобі свого Омелька, ще й хлопців у нас одбиваєш!
— Та чи вам мало своїх?!— в тон їй Уляна, трохи здивована: "Що це з нею? Як підмінили дівчину".
— Е, то не такі!— Тоді над вухо щось зашепотіла їй.
— їй-право, не знаю,— знизала плечима Уляна.— Десь було дві.— Вона заглянула у мисник.— Ось є одна. Тільки іржава. Та що ж там у вас таке, що неодмінно виделкою треба?
— Вареники.
— З чим? З картоплею? Та ще й житні, мабуть?
— А які ж?! От і гаразд, якраз одну й треба. Для пана. Влас каже, збирається на вечерю до нас прийти.
— Он як!
Артем з Тимохою переглянулись.
— То, може, ми, Горпино, іншим разом якось?
— Ось не вигадуй. Дуже нам пан потрібен! Заради вас затіяли! Ходімо, хлопці.
XV
У людській, коли Артем з Тимохою в супроводі Горпини зайшли туди, майже всі наймити-одинаки були вже в зборі. Чоловіки, як парубки на вечорницях, сиділи покурюючи, перемовляючись, на двох довжелезних лавах, що розходилися від покуті — одна аж до порога, а друга до дощаної перегородки, за якою в дверний отвір видно було піл, застелений писастою рядниною,— місце для спання куховарки Векли та її наперсниці Ониськи. Звідси був і лаз на знамениту теплу черінь, що зажила (і не без підстав) такої гучної слави на селі. Решта — троє дівчат — спали на лавах у кухні. Зараз вони на краю величезного столу доліплювали вареники. А куховарка Векла поралася біля печі — вибирала з чавуна у макітру ті, що вже зварилися.
Артем привітався до всіх від порога, а потім ще й обійшов усіх, ручкаючися з чоловіками, серед яких було й кілька не-знайомих молодих хлопців. І замкнулося коло якраз на Вла-сові.
— Ну, а з тобою, Власе, ми вже бачилися допіру,— сідаючи біля нього на звільнене парубійком місце, сказав Артем.— Ти на мене дуже сердишся? Підвів, мабуть, трохи! Перепало?
— А перепало. Он ба, яку сигару курю, гаванську. І все через тебе.
— Ти, Власе, хоч би частіш заходив до нас,— кокетливо проказала од печі Векла несподівано тоненьким для такої дебелої молодиці голосом.— Ну просто наче піп ладаном накадив. Не те що наші — смердючим самосадом!
— А чого — через мене?— поцікавивсь Артем.
— За коломбур. Нащот прикурити.
Та як ніхто не зрозумів його, став розповідати, що це ще під японську війну, тоді ще полковим командиром бувши, пан Погорелов, тільки-но Влас заступив денщиком у нього, ото й завів з першого дня такий звичай: за кожен дотеп чи кренделем ловко закручений вираз ("коломбур" по-їхньому) видавав у премію сигару. Бо дуже полюбляв гостре, ловке слово. Ото і його, Власа, заохочував. І хоч би раз за всі роки порушив цей звичай. Оце чи не вперше сьогодні.
— А ти ж куриш!
— Бо студент заступивсь. Отак ти його,— повернувсь до Артема,— розстроїв сьогодні. Що й коломбур йому вже не ко-ломбур!
— Чим саме?
— Він ще питає! Такого наговорив, таку картину перед ним нарисував, що лягай та й помирай!
— Ну, Власе,— нарешті озвалась од печі Векла,— іди вже, клич своє превосходительство. Вечеря готова. Ось годі вже тобі, Горпино, виделку ту чистити. Витри лаву гарненько на покуті.
— Кумедія!— засміявся Влас.— Та чи ж він сяде за стіл?! Навстоячки, як це на фронті бувало, біля похідної кухні, зніме пробу.
— Ну, коли ж так, коли навстоячки,— навіть обурилась Векла,— то я вже й не знаю. Дивіться, хлопці, самі: чи будемо ждати?
— Та доки ж?! Коли той обід був!
— І так уже їсти, аж шкура болить!— невдоволені почулися голоси.
— Ось що, Векло,— озвався дід Свирид.— Насип йому в горня, що ти там зварила, поклади й вареників у мисочку, нехай собі знімає пробу, коли хоче. А нам воно ані до чого Бо не він уже розпоряджається тут.
— Сідайте, хлопці,— загадала Векла.— Ти, Артеме, як гість сідай з Тимохою на покуті.
— Ні, на покуті місце діда Свирида,— сказав Артем, бо пам'ятав іще з того часу, як сам робив в економії, оцей неписаний закон, продиктований повагою до найстарішого з наймитів, вівчаря діда Свирида.— Залазьте, діду.— А сам сів поряд. Примостився й Тимоха серед хлопців.
Дівчата поклали на стіл ложки, хліб, поставили три великі миски пісного капусняку, а тоді й самі посідали на тім краї столу.
— Діду Свириде,— озвався один з молодиків, конюх Терешко Рахуба,— так, може, ради такого случаю?..— І поставив пляшку на стіл.
— Ні, хлопці, краще не треба,— сказав Артем.— Як не є, збори. Нехай уже на різдво зберемось.
— Прийми, Терешку,— підтримав Артема дід Свирид.— Обійдемось.
Поки спорожнили перші миски, розмова за столом не в'язалась. Артем і спробував розпитами про життя їхнє наймитське зав'язати, але потім облишив: зголоднілі всі — полуднувати взимку не було заведено, а від обіду опівдні минуло вже годин шість, та ще й на холоді — дружно і розмірено, як молотники над снопом, щоб же не зчепитись у мисці, орудували ложками, і було їм не до розмови зараз. Та ось уже втретє підсипали в миски капусняку. Дехто ще їв, дехто вже й ложку поклав. До того ж стали вже підходити один по одному і сімейні. Розмова зав'язалась.