— Він не татарин, він такої віри, як і ми з вами.
— Де тобі! Куди йому до нашої віри! Всі вони татаре.
— Помиляєтесь, бабусю! Хіба ж таки не знаєте, що коло Києва нема татар. Він православний.
У старої трохи одлягло від серця,
— Ну, добре, що православний. Нехай, повірю тобі... спитаю ісправника... А все-таки погано ти зробила... Погано він напутив тебе! Бач, до чого книжки довели! Ніякої поваги до старших. А чи казав лее він тобі, що є такі закони, що я тебе можу здати в монастир? — Марина мовчала, вона не хотіла дратувати стару.— Еге, мовчиш! Що ж, коли б ти була добра та покірлива, я б тобі давно знайшла жениха, не такого плюгавого...
— Мені не треба ніякого.
— Бо знайшла вже татарина! Добре, добре! Ну що ж, де ж він? Де твій жених? Покажи його? Еге! У тюрмі десь гниє — мабуть, за добре діло...
— Бабусю, мені нудно! Кінчайте швидше! Ну, нехай я винна перед вами, що давно не призналася вам... Але ж тепер сьому не поможете...
— Знаю! То-то й лихо! А що тепер говорять у місті? Послухай! Та тепер мені на старість нікуди не можна й очей показати — висміють... От чого ти наробила! — стара заплакала. Марині стало жаль її; вона припала до неї; обвила її шию і стала цілувати. І в старої серце не камінь було.
— Годі, годі! Бабусю, простіть мейе і благословіть...
А стара все хлипала і тільки інколи проскакували, крізь хлипання слова "що скажуть, що скажуть?" Увійшов Кабанов.
— Що ж нам діяти тепер? <—спитала його стара.
— Не знаю. Здається нічого. Що бог дасть, те й буде! Перемелеться...
— Ні, не перемелеться! — скрикнула Марина.— Я вам сказала учора, що робити, і сьогодні те ж кажу: дайте грошей і пустіть мене!
Піднялась буча. Стара загримала, кричала, лаялась, плакала і не знала, що почати, як відвернути свою онуку.
Марина не витерпіла і вийшла в свою кімнату.
Може, через годину чи що хуртовина затихла і стара Кабаниха спокійно радилась з сином.
— Як я бачу, матусю, нічого ми не вдіємо, нічим її не зупинимо. Не пустимо — втече, більше ще ославить: така гутірка піде, хоч уші затикай. Грошей не дамо — овва! Знайде, кажуть, на весілля сорочку. Хіба не можна позичити?.. Кажу, і туди гаряче, і сюди боляче. А по-моєму, вже краще ось як: поїду я з нею в губернію, ніхто й не знатиме чого — скажу, чи ярмаркувати, або що... Нехай вона облизня піймає!.. Тоді, певно, втихомириться...
Після довгої ще бесіди стара згодилася.
IX
Землі не зчула під собою Марина, їдучи з дядьком до губернського міста Кабарди. Вона, як кажуть, була на сьомому небі. Усю дорогу вона тільки те й робила, що дякувала дядькові цілуючи і обнімаючи його.
В Кабарді Марина з поміччю дядька довідалася, що на Калину справді був донос за те, що він лікарює, і губернатор велів привезти його в Кабарду на те, щоб одіслати у друге повітове місто, але якраз у той час прийшов приказ по телеграфу, щоб Калину зараз вирядити в Петербург, і з того часу, про нього нема ніякої звістки.
— Треба їхати в Петербург! — говорила Марина дядькові. Дядько спершу суперечив, а далі згодився.
Ніщо в Петербурзі не займало Марину; ні на золотоверхого Ісаакія, ні на монументи, ні на Ермітаж вона не хотіла йти дивитися, поки не довідається про Калину. А може, усі рідкості Петербурга були ненависні для неї вже тим, що вона з ненавистю в серці в'їздила в Петербург. "Тут десь у кріпості або в тюрмі, може, в підземеллі де, сидить під арештом мій милий, а я піду роздивЛюватись місто?.. Провались воно!" І сиділа Марина в хаті, чекаючи тієї щасливої хвилини, коли дядько принесе їй звістку про Антона. А дядько не лінувався шукати! І сам він, і вдвох з Мариною перебували всюди: були і в третьому отділєнію, і в шефа жандармів, і в міністерстві внутрішніх справ, ходили і в кріпость до коменданта — ніде не було вдачі, всюди одна відповідь.
— А хто ви доводитесь Калині? — питають.
— Ніхто, знайомі його.
— Тільки! Мало хіба в нього знайомих — так це всім і говорити, де він? Сього з государственними злочинцями не можна! — так одріжуть на першому слові та ще й порадять більш і не розпитувати, щоб і'самим біди не накликати.
Не знали наші пілігрими, що їм і чинити вже. Аж ось, тижнів через три після приїзду свого в Петербург*, Кабанов несподівано зустрів свого знайомого з Кабарди і розказав йому про свою невдачу.
— Чудний ви чолозік! Не знаєте "порядків"! У таких справах не можна починати зверху, треба знизу: оберніться до якогось посліднього писарчука, ткніть йому три карбованці — зараз буде справа... Та от тривайте, я поможу вам: я пришлю д© вас такого писарчука, він се зробить — усюди пролізе і пронюхає.
Через день чи що москаль, писар з комендантської канцелярії, був уже в Кабанова, взяв десять карбованців і забожився, що завтра принесе звістку. ,
На другий день ввечері поштальйон приніс лист до Кабанова. Марина розпечатала, скинула очима, зблідла і повалилась на канап, мов нежива.
"Государственный преступник Калинин, содержавшийся в Петропавловской крепости, волею божиею 21 августа умер от воспаления легких". На підписі стояло: "Плац-адыотант".
X
Минуло кілька літ. Нічого в селі Дідовому не перемінилося — усе, як було. На другу Пречисту 11 старий Яків Калина сидів під хатою на призьбі. Разом з ним сидів чоловік худий, блідо-жовтий, з лисою головою, з сивою бородою, але ще не старий. Добре було треба вдивлятися в нього, щоб признати в ньому того лікаря Антона Калину, котрого ми бачили таким молодим, здоровим, жвавим... Боже, боже! Чи вже ж таки десять, дванадцять літ можуть так зістарити чоловіка! Ба, не літа зістарили Калину, а недоля, заслання, тюрма, кріпость і втрата тієї живої люблячої душі, котра стала йому у сі м. Калина не жив, а вмирав, іменно вмирав, тлів... Чудно з ним сталося! В Петербурзі в кріпості продержали його тижнів зо три, а потім привезли його в третє отділєкіє розпитувати про якийсь бунт розкольників. Калина дивувався, присягав, що ні розкольників ніяких не знає, і про бунт ні про який не чув.
— Як же не чули, коли все місто бачило вас на майдані! — сказав йому жандарм, котрий допитував його.
— Може, й бачили, та не мене.
— Як не вас?! Ви де були, в якому місці?