— А де Калина?
— Хіба ж я знаю! Та й що тобі до нього? Марина скочила з свого місця.
— Що мені до нього? Мені? А те, коли ви не знаєте, що я його люблю, що він мені все!.. Чуєте?.. А довідаюсь, де він, я знайду його чи лсивого, чи мертвого...
Кабанов уже знав, що Марина була в ісправника і про що питала. Він умисне прийшов про се говорити з небогою, але він не сподівався почути від Марини такі сміливі і грізні речі. Він здивувався. Він ішов розмовляти з дівчиною, з підлітком, з небогою, котру вважав не більш як дитиною, а тепер опинився перед чоловіком! Марина в один мент переросла себе в очах дядька так, як він і не сподівавсь! На таку розмову Кабанов був не готовий і не зразу зрозумів, що казати, на яку ступити. Треба б подумати,— так ніколи думати. Небога так дивиться, що не дасть думати, і Кабанов відповів перше, що прийшло в думку:
— Мариночко! Подумай: що ти? Погадай, хто такий Калина!
— Тс! — строго промовила Марина.— Ані слова в осуду Калині! Я знаю, хто я і хто він: обидва — люде; він чоловік чесний, освічений, він засланец ь!..— останнє слово Марина вимовила з притиском і протягом, а далі повела: — От усе, що я знаю і що треба мені знати... А що б ви не сказали в осуду його —все буде брехня! Чуєте, брехня! Я не повірю і слухати не хочу. Я питаю вас: де Калина? Ви повинні знати, я гадаю, що ви з комісаром підстроїли усе діло, щоб відсіля вивезли Калину... Ну, суди вас бог за се! Але що ж з того? Хіба коли його нема тут, так я вже не його? Овва! Не знаєте ви мене! Скажіть же, не мучте мене! Ви мій дядько! Я молю, благаю вас, скажіть! Своєю матір'ю, вашою сестрою благаю вас: скажіть! — голос Марини задрижав.
Кабанов з природи був чоловік грубий, але не злий, запаль-чивий, але не злопам'ятний, відходчивнй; серце в нього було добре. Слова і сльози небоги вразили його,
— Слухай, Марино, серце моє, я тебе люблю! — він хотів її обняти. Марина одвела його своєю рукою і гордо промовила:
— Постійте! Коли ви любите мене, так не ображуйте ж мене! Я не хочу, я жахаюсь, щоб мене обнімала та рука, котра, може, заподіяла зло моєму Антонові...
— Як се, як — твоєму? Хіба ви вінчані?
— Все одно! Чи обкрутили нас круг налоя, чи ні, чи в'язав нам піп руки, чи ні, а ми вінчані тим, що кохаємо одне другого... Говоріть, дядечку, правду: де Калина? За що його вивезли?
— Серце, Марино! Я не вмію брехати: я знаю, що ти була в ісправника; я чув від нього, що хтось написав губернаторові без підпису донос, що Калина лікарює. А ти знаєш, що йому яко засланцю не можна лікарювати.
— Коли ж він лікарював?
— Хіба мало? От і тебе гоїв.
— Так його за се і вивезли?
— Більш ні за що!
— Господи! Хіба ж се провинність — помагати недужому? Хіба ж ваш губернатор такий варвар, щоб за се карав чоловіка?
— Не губернатор, а закон...
— Гарний закон! Нічого сказати! Ні, се не може бути! Тут щось не так, тут логіки нема!..
Молодий дівочий розум і чисте серце дівоче гадали, що в нас в усьому повинна бути логіка, що й над засланцями, навіть над душогубцями не можна заподіяти нічого такого, що противне здоровому розумові, гуманному чувству, християнству...
Гм! Се була велика дівоча помилка! Зрозуміла і Марина сю помилку, та не швидко, і дуже-дуже дорого заплатила вона за таке зрозуміння.
Марина почала швидкими ступнями ходити по хаті. Кабанов сидів в кінці столу, мовчки гриз нігті або ковиряв пучкою в косі. В серці його роївся жаль до небоги, а в голові снувала думка, як би то запомогти Марині? Кілька раз приймався він заводити річ, Марина все ходила, одповідаючи коротким "еге" або "ні". Так пройшло годин зо дві. Кабанов став прощатись.
— Ка добраніч, Марино!
Марина взяла його за руку і сказала:
— Завтра ви мені дасте грошей! Я поїду в губернію. Кабанов був опікуном її і хазяйнував її грішми.
— Чого поїдеш?
— Шукать Антона! — одповіла Марина так виразно, так твердо, що Кабанову стало ясно, що нема чого тут суперечити.
— Гм! От як!.. Сміливо... шукати на дні ставу персня.
— Про те мені знати!
— Авжеж. Ну, та про се завтра помізкуєм. Добраніч! — і Кабанов швидко вийшов з хати.
А Марина й не подумала спати. Перед нею стояло Гамлето-ве "чи жити, чи не жити?" 10 "Чи дасть дядько грошей, чи ні? Що, як ні! Е, ні, я переможу його — дасть". І от перед нею нова картина: вона їде, шукає, розпитує, знаходить Калину: він у тюрмі; вона йде к сама в тюрму, вінчається з ним — вона щаслива і він щасливий... "Добре! А що ж скаже бабуся? Е!" — На се Марина махнула рукою.
VIII
Уранці другого дня, як тільки всі зійшлися до чаю, стара Кабаниха сказала Марині, щоб зараз після чаю зайшла до неї в кімнату поговорити про діло.
— Вам дядько все розказав? — спитала її Марина.
— А ти вже й знаєш! Яка вгадлива! І в кого ти така вдалася?
— Я мушу сказати тобі, Марино,— заговорила строгим голосом Кабаниха, як перейшла з онукою до своєї кімнати,— що я ремствую на тебе. Ти образила, ославила і мене, і всю нашу сім'ю, і весь наш рід...
— Чим се так?
— Мовчи, не перебивай і слухай. Ти й сестра твоя зостались сиротами, я взяла вас до себе, ночей не досипляла, до-глядувала вас, виростила, випестила, стала вам за матір...— стара піднесла до очей хустку.
— Спасибі вам за се.
— То-то спасибі! А що з того спасибі? Чим же ти віддячила мені? Ти зневажила мене, зневажила дядька, стала непокірливою, неслухняною. А через що? Через те, що тебе причарував отой поганий татарин!..
— Бабусю! Коли ви хочете, щоб я сиділа з вами і слухала ваші речі, так не лайте його!
— Оце ще не видала! Ще чого не було! Хто мені заборонить! Хіба я не господиня! Та я його... Коли б я його вздріла, я б йому очі видерла, собаці!..
— Бабусю! Ще раз кажу: говоріть та не лайте його!
— Лаятиму поки схочу! Я своїй дитині господиня...
— Нехай! Так і лайте ж мене, а не його!
— Лаятиму його — ніхто не заборонить!
— Я забороню!
— Ти? Ти? На губах молоко не обсохло... Ти!
— Я, я забороню! — Марина встала і вийшла з хати.
— Стій! Постій, кажу! — кричала услід їй стара. Марина вернулась.
— Говоріть, бабусю, що хочте> тільки не лайте Калини, а то піду...
— Сядь отут, біля мене! — Марина покірливо сіла.
— Бач яка! Неслухняна ти — бач, на який розум він тебе напутив. От до чого я дожила! Господи, господи! Чи думала я коли дожити до такого! Та мені і ві сні не верзлося, щоб моя внука та кохалася з татарином!