В царині епічної поезії талановитим послідовником греків був Квінт Енній (239— 169 рр. до н. е.), плодовитий автор у стилі гомерівських епопей, що гексаметром оспівував події римської історії від легендарного засновника Римської республіки троянця Енея до свого часу. З 18 книг "Аннал"[17] Еннія збереглись самі уривки-трохи більше 600 віршів, які при всій своїй архаїчності (порівняно з пізнішими римськими епічними поемами) свідчать про великий формальний талант автора. Таке ж архаїчне враження справляв уже в І віці до н. е. Луцілій (близько 180-102 рр. до н. е.), засновник римської літературної сатири, про якого судити ми можемо теж із самих уривків та з характеристики його в пізніших письменників[18]. Луцілій викриває сучасний йому занепад звичаїв з погляду "доброго старого часу" — "славних" традицій старої військово-землевласницької аристократії, епоха якої, відсуваючись в минуле, уже повивається романтичною ідеалізацією. Ця ідеалізація стане згодом загальним місцем у пізніших сатириків. Прихильникам старовини здавались загрозою для римських звичаїв як грецький вплив, так і розкоші в суспільстві, що дедалі більшали, й гонитва за багатством. {36}
Таким же старовіром в літературі був і перший великий римський прозаїк Марк Порцій Катон (234-149 рр. до н. е.), відомий державний діяч, поборник непримиренної політики до завойованих країн. Своїм твором "Початки" він поклав основу римської історіографії. Збереглась цілком тільки його книга "Про хліборобство", але, як каже Ціцерон, "не було в нашій державі того часу нічого з того, що могло бути пізнаване й виучуване, чого б не дослідив і не знав і про віщо потім не написав Катон".
Такі найважливіші автори першого періоду. Другий період охоплює час соціальної кризи Римської республіки, що поклала край її існуванню (з 30-х рр. до н. е.). Це другий і перший віки (до н. е.), коли антагонізм між рабами і рабовласниками спричиняється до ряду повстань, що обертаються в 73-71 рр. на грандіозний рух рабів під проводом Спартака; коли інші суперечності римського суспільства — між аристократією і плутократією, між римськими "громадянами" і римськими підданими, що не мають звання римських громадян[19], — призводять до тривалих громадянських воєн, які закінчились переходом до військової диктатури. В цій бурній обстанові створення нової державної форми римська література переживає нове піднесення, що виявилось, по-перше, в удосконаленні і зведенні на небувалу доти висоту ділової прози в усіх її'видах.
Поміж прозаїків даної епохи перше місце належить Маркові Туллієві Ціцеронові (103-43 рр. до н. е.), славетному адвокатові й політичному діячеві опортуністичного типу, що прославився насамперед своїми промовами (збереглось 57 промов). Між двома типами красномовства, що панували ще в Греції, — "азіанським" з квітчастістю стилю, що переходить у пишномовність, і "аттіцьким", вишукано простим і діловитим, — ораторська проза Ціцерона займає середнє місце: вона поєднує відносну простість з майстерним використанням риторичних ефектів — періодизацією, ритмічністю, різноманітністю і багатством виразних засобів мови. Ті самі властивості мають і інші твори Ціцерона — з теорії ораторського мистецтва, з питань політики, з філософії (особливо відома збірка діалогів "Тускуланські розмови") і широке листування, важливе джерело для історії епохи. "Ціцеронівська латинь" увійшла в прислів'я; як видатний стиліст Ціцерон мав величезний вплив у новій Європі від італійських гуманістів (палким прихильником його був Петрарка, проза "Декамерона" Боккаччо відбиває вплив Ціцерона) до ораторів французької буржуазної революції XVIII віку (від Мірабо до Робесп'єра).
Поруч з ним треба відзначити мемуарно-історичну прозу Г. Юлія Цезаря (100-44 рр. до н. е.), автора "Записок про Гальську війну" і "Записок про громадянську війну", що стали згодом класичним зразком латинської прози, зручним для шкільних цілей. Як письменник Цезар приєднується До "аттіцького" типу прози суто ділового характеру; навпаки, К. Саллюстій Крісп (86-35 рр. до н. е.), автор книг "Про змову Катіліни", "Про Югуртинську війну" і "Історії", що дійшла у невеликих уривках, славився вже в сучасників як майстер історичного оповідання, дещо архаїзованого й стилізованого під Фукідіда, якого він узяв собі за зразок. Від найплодовитішого прозаїка даної пори, що писав книги з лінгвістики, агрономії, археології, права, опріч творів сатиричного характеру (наслідуючи грецького письменника Меніппа, ця сатира зветься "меніпповою" і написана прозою, {37} яка чергується з віршами), М. Варрона Реатінського (116-27 рр. до н. е.), збереглись тільки заголовки й уривки, що свідчать про його діяльність як про енциклопедичний підсумок попереднього розвитку без перспектив на майбутнє.
У царині поезії триває процес еллінізації, що почався в попередній період, так удало схарактеризований згодом Горацієм: "Узята в полон Греція полонила дикого переможця і внесла в суворий Лаціум мистецтва". Новою рисою в поезії є її свідомий відхід від громадськості в галузь особистих переживань і "прекрасних вигадок" давнини. Виникають гуртки поетів ("неотериків"— "молодих"), яким у грецькій літературі, як легко сподіватись, найближча александрійська поезія. Прихильники Каллімаха й Евфоріона[20], ці поети культивують малі форми епосу і "легку" ліричну поезію (поезію малих форм) З темами кохання і дружби. Найзначнішим поміж цими молодими поетами був Катулл, що живою безпосередністю й пристрастю почуття не має рівних у римській літературі. Особливе місце належить не зв'язаному з даною течією Лукрецієві, авторові геніального філософського епосу, найвищого досягнення дидактичної поезії в античних літературах, визначної пам'ятки в історії матеріалізму.
У такому стані застав літературу переворот, що поставні; на чолі держави принцепса[21] Октавіана, який прийняв титул Августа[22] й зосередив у своїх руках всі основні республіканські посади. З формального погляду перевороту начебто й не було: монархія появилась у шатах старої республік", а фактично сенатсько-аристократична республіка впала і на руїнах її треба було будувати нове суспільство. Епоху безупинних воєн — то громадянських, то зовнішніх — змінила офіціально проголошена епоха "Августового миру". Епоха, коли політика була обов'язком кожного громадянина, закінчилась; політика віднині зосереджена в мислі й волі однієї особи — принцепса.