Література у власному розумінні слова виникає в Римі пізно і під зовнішнім впливом — від грецької літератури. Першим відомим на ймення римським письменником був грек, Лівій Андронік (III в. до н. е.), перекладач "Одіссеї" і грецьких драм на латинську мову. Перші відомі нам письменники-римляни пересаджують на римський ґрунт форми грецької новоаттіцької комедії. Римську "відсталість" в царині мистецтва усвідомлювали самі римські письменники, не раз намагаючись пояснити і по змозі виправдати її тим, що головні сили римського народу (тобто панівного класу) були спрямовані на організацію держави та її зміцнення. З особливою виразністю сформульовано ці думки в "Енеїді" Вергілія (пісня VI):
Інші майстерніш, ніж ти, виливатимуть статуї з міді,
З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії,
Краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе
Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання;
Ти ж пам'ятай, громадянине римський, як правити світом;
Будуть мистецтва твої — у мирі держати народи,
Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих.
Було б безглуздо, проте, робити з цих віршів висновок про нездатність римлян до художньої творчості — так само, як з наведених раніше даних, — висновок про цілковиту залежність римської літератури від грецької. Ми можемо тільки сказати, що римська аристократія часів республіки справді не виявляла помітного нахилу до поезії. З-поміж аристократії і в пізніші часи Риму поети виходили рідко. Але так само і в грецькому світі військово-аристократична Спарта дала цілковиту зверхність над собою в царині поезії Афінам. Щодо неоригінальності римської літератури, то, по-перше, її не слід перебільшувати, а по-друге, у скільки-небудь значних римських поетів наслідування греків ніколи не бувало механічним. Перейняті з Греції форми перероблювались, набираючи місцевих і тогочасних римських рис. Горацій бачив свою заслугу в тому, що "на італійські лади переклав еолійську[15] пісню", тобто використав форми грецької лірики VI віку для виразу почуттів і думок своєї сучасності, Для зображення римської дійсності кінця І віку до н. е. А ця римська дійсність відзначалась вельми своєрідними рисами, що не дозволяли ніяк бачити в ній повторення попередніх історичних явищ. Навпаки, це був новий варіант античної культури, варіант, що виростав на ширшій виробничій базі.
Факт звернення Риму до грецької культури — факт цілком природний, що доводить тільки сприйнятливість римського народу. Надаючи занадто великого значення літературним джерелам і впливам, чи багато взагалі ми знайдемо оригінальних творів у світовій літературі? Загальновідома річ, що з часів Ренесансу літератури Європи незмінно звертались до античної поезії як до зразка. Література французького класицизму XVII віку, наприклад, наслідування древнім підносить до художнього принципу: Буало наслідує поетику Горація, Расін — трагедії Сенеки (й Евріпіда), Мольєр — комедії Плавта {34} й Теренція. Безперечний, наприклад, вплив елегіків августівської епохи на "Римські елегії" Гете і творів Марціала на його ж "Венеціанські епіграми". Це не перешкоджає і творчості французьких класиків XVII віку, і названим творам Гете зоставатися цілком оригінальними. "Відродження античності" в Європі XIV-XVI віків було спершу відродженням саме римської античності; через римське посередництво прилучались до давнини й пізніші покоління; тільки з XVIII віку Греція починає заслоняти Рим, та й то не зразу. Цього тривалого й широкого впливу, розуміється, не було б, якби римські письменники були тільки епігонами грецьких.
І Крім того, в римській літературі є жанри або не збережені літературними пам'ятками, що дійшли до нас з Греції, або зовсім не відомі грецькій літературі. Така, наприклад, римська сатира — вірш, написаний гексаметром і прилеглий змістом до дидактичної лірики; ряд роздумувань автора на моральні теми з ілюстраціями-малюнками побутових типів і жанрових сценок, то більш, то менш узагальнених. Сама назва жанру "сатира" (правдивіше "сатура") нічого не має спільного з грецькими сатирами й сатирськими драмами і спершу, очевидно, прикладалась до творів мішаного змісту (сатурою начебто Звалось блюдо, наповнене всякими первородними плодами, присвяченими богам). В середині II віку до н. е. появився поет Луцілій, що вперше зробив сатиру самостійним літературним жанром. Але ще до нього римська література мала ряд діячів, твори яких дійшли до нас в більш-менш цілому вигляди
В історії римської літератури часів республіки ми можемо розрізняти два періоди.
Перший період починається діяльністю згаданого раніше Лівія Андроніка і являє собою час організації літературних форм на грецькі зразки і спроб у різних галузях поезії, невідомих усній творчості найдавнішої пори, а почасти і прози. Треба було пристосувати мову до виразу нових думок і почуттів, що виникали в міру ускладнення життя в результаті територіальних розширень і дедалі гострішої класової боротьби. Треба було освоїти суспільство з літературою, зміцнити в ньому свідомість доконечності й корисності літературного мистецтва. Історично цей період збігається з епохою Пунічних воєн, починаючись у III віці до н. е. й закінчуючись приблизно в першій половиш II віку.
Перша характерна риса літератури даного періоду — розвиток в ньому драматичної поезії. З двох основних драматичних жанрів, створених Грецією VI-V віків до н. е., особливої популярності в Римі набула комедія, що йшла за зразками вже відомої нам новоаттіцької комедії (Менандра і його сучасників). До нас не дійшли зразки комедій, написаних на теми з римського побуту; збереглись самі зразки "палліати" — комедії плаща, що звалась так через грецький костюм, у якому виступали в ній актори, і які належать Плавтові і Теренціеві. Комедії Плавта, очевидно, оригінальніші і разом З тим більш народні. Плавт вільно обходиться з обраними ним для переробки грецькими оригіналами: з двох грецьких п'єс створює одну, вводить ліричні монологи, призначені для співів, висуває на перше місце в галереї традиційних типів пронозливого раба, будуючи на ньому інтригу, усуваючи риси чужого побуту і замінюючи їх, по можливості, римськими, пересипаючи діалог грубуватими часом, а часом і по-народному влучними дотепами. Комедії Плавта розраховані на глядачів з плебейської маси. Навпаки, його молодший сучасник, П. Теренцій Афер, з відпущених на волю рабів, у шести комедіях, що збереглись до нашого часу ("Дівчина з Андроса", "Свекруха", "Самомучитель", "Євнух", "Форміон", "Брати"), звертається до цінителів з по-грекофільському {35} настроєної знаті. Він намагається впливати на них не комізмом становищ і персонажів, а мистецтвом діа-лога, умінням характеризувати особи відданням відтінків їхньої мови. Римські знавці високо ставили Теренція; в середньовічній Європі його комедії були єдиним відомим взірцем античної драми; пізніше їх вплив очевидний і в класичних комедіях XVII віку, і в буржуазній драмі XVIII віку, якій вони рідні своєю приналежністю до царини "серйозного жанру"[16].