— Це поліція!
Грабіжники поглянули один на одного зі щирою тривогою, і Луїджі спитав зі страхом:
— А чи багато їх?
— Сто дванадцять! — вигукнула Марта після того, як прикинулась, ніби їх лічила.
— Тоді ми пропали! — заявив Бені. — Битися з такою кількістю і вижити не вдасться.
— Вони озброєні? — допитувався Віктор, трясучись, наче з холоду.
— О, так, — сказала Марта. — У них рушниці, й мечі, й пістолі, й сокири, і... і...
— І що? — запитав Луїджі.
— І гармати!
Усі троє поганців голосно застогнали, а Бені сказав глухим голосом;
— Хоч би вони нас убили швидко й не катували. Мені казали, що американці — розмальовані індіанці, кровожерні й жахливі.
— Це так! — ахнув гладкий, здригаючись. Раптом Марта обернулась од вікна.
— Ви ж мої друзі чи ні? — спитала вона.
— Вірні друзі! — відповів Віктор.
— Ми тобою захоплюємось! — вигукнув Бені.
— Життя за тебе віддамо! — додав Луїджі, думаючи, що все одно от-от загине.
— Тоді я вас урятую, — сказала дівчина.
— Як? — спитали всі троє в один голос.
— Лізьте назад у скриню, — сказала вона. — Я закрию віко і вас не знайдуть.
Бандити приголомшено й нерішуче оглянули горище, проте Марта гукнула:
— Швидко! Вони скоро будуть тут і вас заарештують!
Луїджі заскочив у скриню й ліг на дні. Бені беркицьнувся наступний і прилаштувався збоку. Віктор на мить затримався, галантно поцілував дівчинці руку й теж заліз.
Марта підбігла й опустила віко, але зачинити скриню не подужала.
— Стисніться там, — сказала їм. Луїджі застогнав.
— Я стараюся, панночко, — сказав Віктор, котрий лежав зверху, — але, хоч ми раніше чудово вміщалися, тепер скриня наче поменшала.
— Це так! — долинув здушений голос спідсподу.
— Я знаю, через що стало тісніше, — простогнав Бені.
— Через що? — стривожено озвався Віктор.
— Через пиріг, — відказав Бені.
— Це так! — долинуло слабенько зісподу. Тоді Марта сіла на віко й притисла його всією своєю вагою. На її велику радість замок клацнув. Зістрибнувши, вона напружила всю свою силу й прокрутила ключа.
* * * * *
Ця історія вчить не втручатись у справи, які нас не стосуються. Якби Марта стрималася й не відімкнула таємничої скрині дядька Волте-ра, їй би не довелося зносити вниз усю ту здобич, що грабіжники винесли на горище.
СКЛЯНИЙ ПЕС
Якось один досвідчений чаклун жив собі на верхньому поверсі багатоквартирного будинку й проводив час у глибокодумній замисленості та в замисленій глибокодумності. Чого він з чаклунства не знав, те й не варте було знаття, бо ж володів він усіма книгами й усіма приписами всіх чаклунів, що жили до нього; ба більше — кілька чаклунств винайшов сам.
І був би цей чудовий чаклун цілком щасливий, якби його роздумів не перебивали численні відвідувачі, що приходили питати в нього поради про свої турботи (які його не цікавили), та голосний стук морозивника, молочника, пральника, пекаревого рознощика та прода-вальниці горішків. Він ніколи не мав справи з цими людьми; проте вони щодня гамселили в його двері, щоб спитати про те й про се або щось продати. Якраз тоді, коли чаклун найглибше поринав у свої книги чи захоплено спостерігав за бульканням казана, лунав стук у двері. А відіславши непроханого гостя геть, він завжди виявляв, що втратив нитку роздумів або переварив чарівне зілля.
Урешті-решт ці втручання-заважання його розізлили і він вирішив, що мусить завести пса, який би одганяв людей од його дверей. Він не знав, де знайти пса, проте в сусідній квартирі жив убогий склодув, з яким наш чарівник був побіжно знайомий; тож він пішов до того склодува і спитав:
— Де мені знайти пса?
— Якого пса? — поцікавився склодув.
— Доброго пса. Такого, що гавкатиме на людей і їх одганятиме. Такого, що без мороки тримати й не треба годувати. Такого, що не мав би бліх і був би охайний. Такого, щоб мені корився, коли я щось йому скажу. Двома словами
— доброго пса, — сказав чаклун.
— Такого пса важко знайти, — відказав склодув, заклопотаний видуванням скляного вазона з рожевим скляним трояндовим кущем у ньому, який мав скляне зелене листя й жовті скляні троянди.
Чаклун дивися на нього замислено.
— А чи не можете ви мені видмухати пса зі скла? — спитав він незабаром.
— Можу, — прорік склодув, — проте він, знаєте, на людей не гавкатиме.
— О, я це легко виправлю, — відповів гість.
— Кепський же я буду чаклун, якщо не змушу скляного пса гавкати.
— Ну то добре. Якщо скляний пес вам підійде, я з радістю його видму. Та тільки за мою роботу треба заплатити.
— Авжеж, — погодився чаклун. — Але я не маю тих жахливих штук, які ви називаєте "гроші". Візьміть плату моїми товарами.
Склодув якусь мить міркував.
— Можете мені дати якісь ліки на ревматизм? — спитав він.
— О, так. Це легко.
— Тоді згода. Я почну робити пса негайно. Якого кольору скло взяти?
— Рожевий — гарний колір, — сказав чаклун, — і незвичний для собак, правда?
— Дуже незвичний, — відповів склодув, — але хай буде рожевий.
Тож чаклун повернувся до своїх роздумів, а склодув почав робити пса.
На ранок він зайшов у чаклунову квартиру зі скляним псом під пахвою і поставив його обережно на стіл. Пес був гарної рожевої барви, з тонкою шерстю з крученого скла, а на шиї мав синю скляну стрічку. Очі були з плямок чорного скла й розумно блищали, точнісінько, як ті скляні очі, що їх часом носять люди.
Чаклун висловив задоволення майстерністю склодува й одразу вручив йому маленьку пляшечку.
— Це вилікує ваш ревматизм, — сказав він.
— Але ж пляшечка порожня! — запротестував склодув.
— Е ні, там є краплина рідини, — була ча-клунова відповідь.
— І одна краплина вилікує мій ревматизм? — допитувався з подивом склодув.
— Поза сумнівом. Це дивовижні ліки. Одна краплина в пляшечці негайно вилікує будь-яку відому людству хворобу. З цього випливає, що особливо добрі вони на ревматизм. Але дуже їх бережіть, бо це єдина така краплинка на світі, а я забув рецепт.
— Дякую, — сказав склодув і повернувся у свою квартиру.
Тоді чаклун начаклував чудових чарів і пробурмотів над тим скляним псом кілька дуже вчених слів чаклунською мовою. Після чого тваринка спершу помахала з боку на бік хвостом, потім свідомо моргнула лівим оком і, нарешті, почала гавкати вельми страшно, — якщо не зважати, що гавкіт линув од рожевого скляного песика. Є щось разюче в чарівному мистецтві чаклунів; хіба що ви, звісно, самі вмієте таке робити — тоді хай і не сподіваються вас вразити.