— Це так, — похмуро кивнув гладкий.
— Це ж погано! — вигукнула Марта.
— Атож, — відповів Віктор. — Ми напрочуд, ми страшенно погані. Напевно, в цілому світі не знайдеш трьох чоловіків, поганіших за тих, що стоять перед тобою.
— Це так, — підтвердив гладкий схвально.
— Не можна бути поганими, — сказала дівчинка, — це... це... нечемно!
Віктор потупив очі й почервонів.
— Нечемно! — ахнув Бені з жахом.
— Це жорстоке слово, — сумно сказав Луї-джі й сховав лице в долонях.
— Я й не гадав, — промимрив Віктор тріснутим з образи голосом, — що мене колись так скривдять. І хто? Дама! Однак ви, може, сказали, не подумавши? Ви, панно, повинні знати, що наша поганість має причину. Бо як же нам бути бандитами, дозвольте вас запитати, якщо не бути поганими?
Марта збентежилась і задумливо похитала головою. А потім щось пригадала.
— Вам більше не можна бути бандитами, — сказала вона, — бо ви тепер в Америці.
— В Америці! — вигукнули всі троє одночасно.
— Авжеж. Ви на вулиці Прерій у Чикаго. Дядько Волтер прислав вас сюди з Італії в цій скрині.
Бандитів таке повідомлення, здалося, збило з пантелику. Луїджі сів у старе крісло-гойдал-ку, що вже не гойдалося, і витер лоба жовтою шовковою хустинкою. Бені та Віктор поблідли, гепнули на скриню й дивилися на Марту витріщеними очима.
Трохи отямившись, Віктор заговорив.
— Ваш дядько Волтер вчинив украй хибно,
— сказав Віктор докірливо. — Забрав нас з нашої любої Італії, де бандитів вельми шанують, і привіз у цю дивну країну, де ми не знаємо, кого грабувати й скільки просити викупу.
— Це так! — різко тупнув ногою гладкий.
— В Італії ми мали чудову репутацію! — з жалем сказав Бені.
— Мабуть, дядько Волтер хотів вас змінити,
— припустила Марта.
— А що, тут, у Чикаго, бандитів немає? — спитав Віктор.
— Ну, — відповіла дівчина, теж червоніючи,
— ми їх не називаємо бандитами.
— Як же нам тепер заробляти на хліб? — розпачливо поцікавився Бені.
— У великому американському місті можна творити великі діла, — сказала дівчинка. — Мій батько — адвокат. — Бандити здригнулися.
— А материн двоюрідний брат — інспектор поліції.
— Ах, — сказав Віктор, — яка гарна робота. Поліцію інспектувати треба, особливо в Італії.
— Скрізь! — додав Бені.
— Ну то робіть щось інше, — підбадьорливо продовжила Марта. — Станьте водіями трамваїв чи продавцями в універмазі. Деякі люди, щоб заробити на хліб, навіть депутатами стають.
Бандити сумно похитали головами.
— Ми не пристосовані до такої роботи, — сказав Віктор. — Наше ремесло — грабувати.
Марта задумалась.
— У газову контору влаштуватися важко, — сказала вона, — але ви можете стати політиками.
— Ні! — несподівано люто скрикнув Бені,
— ми не відмовимось од нашого покликання. Ми завжди були бандитами, ми повинні бандитами й лишитися!
— Це так! — погодився гладкий.
— Навіть у Чикаго хтось мусить грабувати людей, — весело докинув Віктор.
Марту це засмутило.
— Думаю, їх уже пограбували, — заперечила вона.
— То ми пограбуємо грабіжників, бо ж ми маємо неабиякий досвід і хист, — сказав Бені.
— От лихо, от лихо! — застогнала дівчина,
— навіщо дядько Волтер вас сюди прислав у цій скрині?
Бандити глянули з цікавістю.
— Ми теж би хотіли це знати, — нетерпляче проголосив Віктор.
— Та ніхто про це не довідається, бо дядько Волтер пропав, коли полював у Африці на слонів, — упевнено продовжила Марта.
— Тож доведеться змиритися з долею і старанно грабувати, — сказав Віктор. — Доки будемо вірні нашій любій професії, соромитись нам не доведеться.
— Це так! — вигукнув гладкий.
— Браття! Зараз же й почнімо. Пограбуймо будинок, у якому ми є.
— Добре! — крикнули інші й зіскочили на ноги.
Бені погрозливо обернувся до Марти.
— Лишайся тут! — наказав їй. — Зробиш хоч крок — і кров твоя проллється річкою! — І додав, уже не так люто: — Не бійся. Усі бандити так говорять зі своїми бранцями. Звісно, ми не зробимо шкоди юній дамі ні за яких обставин.
— Авжеж не зробимо, — підтвердив Віктор. Гладкий вийняв з-за пояса великого ножа і
замахав ним над головою.
— Дайте крові! — люто вигукнув він.
— Дайте бананів! — жахливим голосом крикнув Бені.
— Гармидер нашим ворогам! — прошипів Віктор.
Усі троє зігнулися в три погибелі й крадькома полізли по сходах униз, тримаючи в руках зведені пістолі, а в зубах блискучі ножі. Марта ж лишилася нагорі труситися з жаху, така перелякана, що й "Рятуйте" не могла крикнути.
Чи довго сиділа сама на горищі, вона не пам'ятає, але врешті-решт почула тихі, мов котячі, кроки бандитів, що, повертаючись, один за одним лізли по сходах.
Усі несли в руках важкі оберемки награбованого, а Луїджі ще й пирога з м'ясом утримував на самій горі паки найкращих материних вечірніх суконь. За ним ліз Віктор, тягнучи різні кімнатні дрібнички, бронзовий підсвічник та кабінетний годинник. Бені пер сімейну Біблію, кошик зі столовим сріблом з серванта, мідний чайник і татову шубу.
— Оце радість! — сказав Віктор, кладучи свою ношу. — Так приємно знову грабувати.
— Я у захваті! — сказав Бені, але впустив собі на ногу чайника й одразу затанцював з болю, бурмочучи дивні італійські слова.
— Маємо ціле багатство, — продовжив Віктор, тримаючи пирога, поки Луїджі докладав свою здобич до спільної купи, — і все з одного дому! Ця Америка, мабуть, багатий край.
Він кинджалом урізав собі шмат пирога, а решту віддав товаришам. Після чого всі троє посідали долі й спожили пиріг, а Марта з сумом на це дивилася.
— Нам потрібна печера, — зауважив Бені, — бо здобич треба тримати в безпечному місці. Ти знаєш десь таємну печеру? — спитав він у Марти.
— Знаю Мамонтову печеру, — відповіла Марта, — але вона в штаті Кентуккі. Треба довго їхати машиною, щоб туди добратися.
Троє бандитів задумались і мовчки жували пиріг, проте наступної ж миті їх перелякав електричний дзвінок у дверях, який було добре чути навіть на далекому горищі.
— Що це таке? — запитав Віктор хрипким голосом, коли всі троє схопилися на ноги з оголеними кинджалами.
Марта підбігла до вікна й побачила, що це всього-на-всього поштар, який укинув у скриньку листа та й пішов собі далі. Проте ця пригода подала їй ідею, як позбутися морочливих бандитів. Вона заломила руки, ніби з великого горя, і крикнула: