Ось тут, біля стовпа, рутинного цілком,
Який стоїть собі, не зламаний, а цілий,
Вже знудився скелет. – А колір? – Небо-білий.
А он загін овець – до пари з кістяком.
– Тут є дві надзвичайно сміливі знахідки! – тоном переможця вигукнув він. – Ти вже бурчиш, я чую, що це занадто, але повір, вони матимуть тріумфальний успіх. Одна – це епітет "рутинний", який en passant[265] змальовує неминучу нудьгу, притаманну хліборобській та пастушій праці, нудьгу, яку ні "Георгіки", ні наш увінчаний лаврами "Дон Сеґундо" ніколи не наважувалися затаврувати ось так, чорним по білому. Друга – енергійний прозаїзм "вже знудився скелет", від якого з жахом відсахнеться читач манірний, але який високо поцінує критик зі справді мужнім смаком. Та й загалом, уся ця строфа має надзвичайно високу якість. У другій її половині відбувається напрочуд жвавий діалог з читачем; вірш іде назустріч його живій допитливості, вкладає в його уста запитання й відповідає на нього тут-таки, негайно. А що ти скажеш про цю чудову знахідку, "небобілий"? Цей мальовничий неологізм навіює образ неба, тобто вводить найважливіший фактор австралійського краєвиду. Без цього образу барви ескізу були б надто похмурими, й читач мимоволі закрив би книжку, вражений у самих глибинах своєї душі невиліковною чорною меланхолією.
Я попрощався з ним близько півночі.
Минуло два тижні, й Данері подзвонив мені в неділю по телефону – здається, вперше у житті. Він запропонував, щоб ми зустрілись о четвертій годині – "вип'ємо молочка в ближньому барі-салоні, відкритому на розі вулиці зусиллями прогресивних ділків Суніно та Сунґрі, власників мого будинку, ти ж пам'ятаєш; тобі варто познайомитися з цією кондитерською". Я пристав на його пропозицію радше з невміння відмовити, ніж спонукуваний ентузіазмом. Нам було нелегко знайти вільний столик; бездоганно сучасний "бар-салон" виявився майже таким самим незатишним, як я й передбачав; за сусідніми столиками збуджені відвідувачі називали суми, які вклали в нього, не торгуючись, Суніно і Сунґрі. Карлос Архентіно вдав, ніби страшенно здивований якимись винятковими особливостями освітлення (відомими йому, безперечно, й раніше), і сказав мені з певною суворістю в голосі:
– Тобі хоч-не-хоч доведеться визнати, що цей заклад може суперничати з найшикарнішими барами Флореса.
Після цього він прочитав мені ще чотири чи п'ять сторінок своєї поеми. Він поправив їх, керуючись хибним принципом словесної вишуканості: там, де раніше було в нього "синій", тепер красувалися "блакитний", "ясно-блакитний", "небесно-синій". Слово "молочний" здалося йому не досить гарним, і в бурхливому описі миття вовни він віддав перевагу таким епітетам, як "молочнодайний", "лактальний". Він з гіркотою вилаяв критиків; потім став поблажливішим і порівняв їх з людьми, "які не володіють ані дорогоцінними металами, ані паровими пресами, ані прокатними станами, ані сірчаною кислотою для карбування скарбів, проте вони "вміють показати людям, де ці скарби лежать". Далі він рішуче осудив "прологоманію, яку вже висміяв у своїй дотепній передмові до "Дон Кіхота"" Князь геніїв. Проте він вважав, що його новий твір має починатися з яскравої передмови, такої собі посвяти в рицарі, підписаної людиною, що має високий авторитет і володіє гострим пером. Після цього додав, що збирається опублікувати початкові пісні своєї поеми. Тоді я й здогадався, в чому причина його несподіваного телефонного дзвінка: цей чолов'яга хоче, щоб я написав передмову до його педантської нісенітниці. Але мій страх виявився безпідставним: Карлос Архентіно сказав з ревнивим захватом у голосі, що навряд чи він ризикує помилитися, коли назве солідним престиж, якого набув у всіх колах літератор Альваро Мелінур Лафінур, і що, якби я його попросив, він міг би написати чудову передмову до поеми. Щоб уникнути невдачі, яка була б непрощенною в цьому випадку, я мушу особливо наголосити на двох незаперечних перевагах поеми: на її формальній досконалості та науковій строгості, "позаяк у цьому розкішному саду тропів, фігур та поетичної витонченості немає жодної деталі, що не відповідала б вимогам суворо виваженої істини". Він додав, що Беатрис вельми полюбляла розважатися в товаристві Альваро.
Я відразу погодився – охоче й багатослівно. Для більшої правдоподібності сказав, що переговорю з Альваро не в понеділок, а в четвер; на скромній вечері, якою зазвичай завершуються всі збори у Клубі письменників. (Таких вечер не буває, але збори письменників справді відбуваються по четвергах, – факт, який Карлос Архентіно Данері може перевірити по газетах і який, отже, надавав правдоподібності моїй відповіді.) З глибокодумним виглядом людини, яка добре розуміє тонкощі справи, я додав, що, перш ніж заговорити про передмову, я опишу йому оригінальний задум поеми. Ми розпрощалися; повертаючи на вулицю Бернардо Ірігоєна, я дуже виразно уявляв собі ті дві можливості, які мені лишались: а) поговорити з Альваро і сказати йому, що кузен Беатрис (цей пояснювальний евфемізм дасть мені нагоду зайвий раз промовити її ім'я) склепав поему, яка до нескінченності розширила можливості какофонії та хаосу; б) не говорити з Альваро. І я з абсолютною ясністю передбачив, що мій ледачий характер зробить вибір на користь б).
У п'ятницю з першої години я почав з тривогою думати про телефон. Мене обурювало, що цей інструмент, у якому колись звучав незабутній і неповторний голос Беатрис, тепер може принизити себе до того, щоб стати рупором марних і, либонь, розлютованих докорів одуреного Карлоса Архентіно Данері. Та, на щастя, нічого такого не сталося – крім того, що у мене виникла неминуча злість проти цього чоловіка, який накинув мені делікатне доручення, а потім забув про мене.
Я перестав боятися телефону, але в кінці жовтня Карлос Архентіно таки озвався. Він був страшенно збуджений – я навіть спочатку не впізнав його голос. Зі смутком і гнівом, затинаючись, він повідомив, що ці кляті Суніно та Сунґрі геть розперезались і під приводом розширення своєї бридкої забігайлівки збираються зносити його дім.
– Дім моїх пращурів, старий дім – окраса вулиці Ґарай, – повторював він, можливо, прагнучи втопити своє горе в мелодії слів.