Беатрис Вітербо померла 1929 року, й відтоді не було такого тридцятого квітня, щоб я не відвідав цей дім; я мав звичай приходити о чверть на восьму й сидіти там хвилин двадцять п'ять; з кожним роком я приходив усе пізніше й залишався трохи надовше; 1933 року допомогла злива – мене запросили до столу; природно, що я не знехтував цього прецеденту й 1934 року прийшов близько восьмої з медовим пряником із Санта-Фе й, звичайно ж, залишився вечеряти. І саме в дні цих сумних роковин, наповнених неясним любовним томлінням, я вислуховував усе більш і більш довірчі звіряння Карлоса Архентіно Данері.
Беатрис була висока, тендітна, ледь-ледь сутула; в її ході (якщо тут доречний оксиморон) була якась граційна незграбність, джерело екстазу. Карлос Архентіно – чоловік рожевощокий, повний, із сивиною у волоссі й витонченими рисами обличчя. Він обіймає якусь дрібну посаду в нікому не відомій бібліотеці на південній околиці міста; характер у нього владний, але водночас бездіяльний – донедавна він ніколи не виходив з дому, ні вечорами, ні на свята. Пройшовши через два покоління, в нього збереглося італійське "с" та багата італійська жестикуляція. Його розум перебуває в стані безперервного збудження – палкого, балакучого, але абсолютно пустого. Він наводить безліч малоосмислених аналогій і постійно переживає якісь безглузді докори сумління. У нього (як і в Беатрис) великі й гарні руки з тонкими пальцями. Протягом кількох місяців він палко нахваляв Поля Фора{481} – і не так за його балади, як за його ідею незаплямленої слави. "Це князь поетів Франції, – знай повторював він з якоюсь марнославною урочистістю. – І не смій казати про нього нічого поганого, найотруйніша з твоїх стріл його не зачепить".
30 квітня 1941 року я дозволив собі додати до пряника пляшку вітчизняного коньяку. Карлос Архентіно зняв з нього пробу, визнав його смачним і, вихиливши кілька келишків, виголосив промову на захист сучасної людини.
– Я собі уявляю її, – сказав він з не зовсім зрозумілою схвильованістю, – в її кабінеті, в цій, так би мовити, сторожовій башті сучасного міста, в оточенні телефонів, телеграфів, фонографів, радіотелефонів, кіноапаратів, чарівних ліхтарів, словників, розкладів, довідників, бюлетенів…
І він заявив, що людині, отак оснащеній, немає сенсу подорожувати; наше двадцяте сторіччя перекинуло притчу про Магомета й гору; тепер гори самі йдуть до сучасного Магомета.
Ці його думки здалися мені такими пустими, а їхній виклад – таким пишномовним і багатослівним, що я відразу пов'язав їх з літературою і запитав у нього, чому він не запише їх на папір. Як і слід було сподіватися, він відповів, що вже пише; усі ці думки, та й інші, не менш новаторські, викладено в "Первісній Пісні", "Вступній Пісні", або просто "Пісні-Пролозі" до поеми, над якою він працює вже багато років без реклами, без оглушливого гамору, завжди опираючись на дві найістотніші опори, які називаються праця й самотність. Спочатку він широко відчиняє двері для уяви; потім – шліфує. Поема називається "Земля", й у ній дається опис планети, в якому не бракує, звичайно ж, ані яскравих відступів, ані сміливих узагальнень.
Я попросив його прочитати уривок зі своєї поеми, бодай коротенький. Він висунув шухляду письмового столу, дістав звідти грубий стіс паперу зі штампом "Бібліотека Хуана Крісостомо Лафінура{482}" і самовдоволеним лунким голосом прочитав:
Як грек колись, я бачив світ, я бачив безліч міст,
Я бачив працю й дні, ходив у довгі мандри,
І викладаю суть, і викладаю зміст,
Ніде не бувши, крім… autour de ma chambre[262].
– Це строфа, цікава з усіх поглядів, – проголосив він. – Перший рядок має здобути схвалення професора, академіка, еллініста, хоч, може, й залишить байдужими наших псевдоерудитів, які, правда, складають чималу частку опінії; другий рядок здійснює перехід від Гомера до Гесіода (на фронтоні новоспорудженої будівлі віддається неявна шана батькові дидактичної поезії), а також робиться спроба оновити процес, який веде свою генеалогію ще від Святого Письма, а саме: перелік, нагромадження або накопичення; третій рядок – чи він походить від бароко, чи від декадансу, чи від чистого й фанатичного культу форми? – складається з двох напіввіршів-близнюків; четвертий рядок, відверто двомовний, забезпечить мені безумовну підтримку всіх тих, чий дух схильний утішатися веселим блиском жартівливих асоціацій. Я вже нічого не кажу про рідкісну риму або про силу ілюстративної образності, яка дозволила мені – без педантизму! – сконцентрувати в чотирьох рядках три глибоковчені алюзії, які охоплюють три тисячоліття, насичені літературою: перша відсилає нас до "Одіссеї", друга – до "Праці й днів", а третя – до безсмертної дрібнички, якою ми завдячуємо ледачому дозвіллю славного савояра… Навряд чи хто ліпше за мене збагнув, що сучасне мистецтво неможливе без того бальзаму, яким є сміх, є scherzo[263]. Тож не біймося надавати слово Ґольдоні{483}!
Він зачитав мені й багато інших строф, які також здобули його схвалення і які він тлумачив не менш натхненно й щедро. Нічого прикметного в них не було; вони навіть не здалися мені набагато гіршими за першу. В його письмових трудах поєднувалися старанність, смирення і гра випадковості; ті ж переваги, які Данері в них знаходив, були вторинним продуктом. Слухаючи його, я зрозумів, що зусилля поета часто спрямовані не на те, щоб творити поезію, а на те, щоб знайти аргументи, які довели б високі переваги його поезії. Природно, що ця друга частина його праці підносила твір у його очах, але не в очах інших. Усна мова Данері була вельми екстравагантною; але його безпорадність у віршуванні не дозволяла йому, окрім окремих рідкісних випадків, внести цю екстравагантність у свою поему[264].
Лише один раз у житті випала мені нагода бачити п'ятнадцять тисяч дванадцятискладових віршів "Поліольбіона"{484}, топографічної епопеї, в якій Майкл Дрейтон описав фауну, флору, гідрографію, орографію, воєнну та монастирську історію Англії; я переконаний, що це творіння, грандіозне, проте все ж таки позначене певними межами, є набагато менш занудним, аніж неозорий споріднений задум Карлоса Архентіно, який поставив собі за мету описати римованими рядками всю поверхню нашої планети; 1941 року він уже завіршував кілька гектарів штату Квінсленд, понад кілометр по течії річки Об, газгольдер на північ від Веракруса, головні торговельні заклади в парафії Непорочного Зачаття, садибу Маріани Камбасерес де Альвеар на вулиці Одинадцятого вересня в Бельґрано та турецькі лазні біля одного відомого пляжу в Брайтоні. Він прочитав мені кілька дбайливо опрацьованих пасажів із австралійської зони його поеми. Ці довгі й безформні александрійські вірші не були навіть позначені відносною жвавістю вступу. Наведу одну строфу: