Як тільки мулярі завершили роботу, Абенхакан оселився в центрі свого лабіринту. В селищі більше його не бачили. Іноді Олбі зі страхом думав, що Саїд уже дістався до нього і знищив його. Ночами вітер доносив до нас рики лева, й вівці в оборах тиснулись одна до одної, тремтячи від предковічного страху.
У маленькій гавані кидали якір кораблі, які йшли зі східних портів у Кардифф або Брістоль. Раб спускався від лабіринту, який був тоді не рожевим, а яскраво-червоним, перемовлявся африканською говіркою з матросами і, здавалося, шукав серед тих людей привид візира. Ходили чутки, що ці судна перевозять контрабанду, і якщо вони могли вантажити на борт спиртні напої та слонову кістку, то чом би їм не перевозити й тіні померлих?
Через три роки після побудови лабіринту стала на якір біля підніжжя пагорбів "Троянда Шарона". Я не був серед тих, хто бачив цей вітрильник, і, можливо, його образ навіяли мені забуті літографії морських битв біля Абукіра{472} або Трафальґара{473}, але я уявляю його собі як одне з тих досконало збудованих суден, які здаються справою рук не так корабела, як столяра, і навіть не так столяра, як столяра-червонодеревця. Він був (якщо не в реальності, то в моїй уяві) блискучий, темний, мовчазний і швидкохідний, а його команда складалася з арабів і малайців.
Корабель кинув якір удосвіта одного із днів жовтня. А коли почало смеркатись, Абенхакан прибіг у дім Олбі. Він був схвильований та нажаханий і ледве спромігся пробелькотіти, що Саїд уже проник до лабіринту і що раб і лев загинули. Він усерйоз запитав, чи влада зможе захистити його. Та не встиг Олбі щось відповісти, як він пішов, наче гнаний тим самим жахом, який привів його в цей дім, – пішов удруге й востаннє. Олбі, залишившись сам-один у своїй бібліотеці, вражено подумав, що цей наполоханий чоловік залізною рукою правив у Судані відважними й войовничими племенами й добре знає, що таке битва і як треба вбивати. Наступного дня він побачив, що вітрильник уже відплив – курсом на Суакін у Червоному морі, як з'ясувалося згодом. Він подумав, що його обов'язок – переконатися в смерті раба, й пішов до лабіринту. Схвильована розповідь Богарі видалася йому фантастичною, але за одним із поворотів коридора він натрапив на лева, і лев був мертвий, а за іншим – на раба, також мертвого, а в центральній кімнаті знайшов і самого Абенхакана ель Богарі з розбитою головою. Біля його ніг лежала скринька, інкрустована перламутром; хтось зламав замок і не залишив у ній жодної монети.
Заключні фрази, прикрашені риторичними паузами, явно претендували на красномовність. Анвін здогадався, що Данрейвен виголошував їх багато разів з однаковим пафосом і так само не досягав жаданого успіху. Він запитав, удаючи зацікавленість:
– А як загинули лев і раб?
Не міняючи тону, Данрейвен відповів з похмурою втіхою:
– У них також були розбиті голови.
До шарудіння кроків додався шурхіт дощу. Анвін подумав про те, що їм доведеться заночувати в лабіринті, в його центральній кімнаті, де відбулася головна подія з розповіді Данрейвена, і що в спогадах ця велика незручність сприйматиметься як пригода. Він мовчав. Данрейвен не зміг утриматися й запитав тоном людини, яка вимагає сплатити борг:
– Хіба можна якось пояснити цю історію?
Анвін відповів йому, ніби міркуючи вголос:
– Я не знаю, чи можна її пояснити, чи ні. Але знаю, що це брехня.
Данрейвен вилаявсь і послався на старшого сина пастора (Олбі теж, здається, вже помер) та на всіх жителів Пентріта. Анвін, не менш здивований, ніж Данрейвен, попросив вибачення. Час у темряві тягся дуже повільно; двоє приятелів почали вже боятися, що заблукали, і були дуже стомлені, коли слабке світло, що пробилося згори, дозволило їм побачити перші приступки вузеньких сходів. Вони піднялися ними й опинилися в занедбаній і зруйнованій круглій кімнаті. Дві речі збереглися тут, які могли свідчити про страх злощасного царя: вузьке вікно, з якого видно було рівнину й море, та ляда під вигином сходів, що відкривалася в підземелля. Кімната хоч і була простора, але мала в собі щось від тюремної камери.
Не так через дощ, як для того, аби потім було що згадати та розповісти, двоє друзів перебули ніч у лабіринті. Математик спав спокійно; але поет ніяк не міг заснути, переслідуваний рядками, які йому самому здавалися примітивними:
Faceless the sultry and overpowering lion,
Faceless the stricken slave, faceless the king[257].
Анвін спочатку був переконаний, що історія смерті Абенхакана ель Богарі не зацікавила його, але прокинувся з відчуттям, що розгадав її таємницю. Весь той день він був небалакучий і замкнутий, прикладаючи подію до події, а днів через три чи чотири домовився зустрітися з Данрейвеном в одній з лондонських пивниць і сказав йому приблизно такі слова:
– У Корнволлі я сказав, що історія, яку я почув од тебе, – брехлива. Події справді були або могли бути такими, але розказані так, як ти їх розказав, ставали очевидною брехнею. Я почну з брехні найбільшої – брехні про неймовірний лабіринт. Якщо людина чогось боїться, вона не ховається в лабіринті. І не споруджує собі лабіринт на найвищому пагорбі узбережжя, червоний лабіринт, який можна бачити далеко з моря. Немає потреби споруджувати лабіринт, адже всесвіт – це найзаплутаніший лабіринт з усіх можливих. Для того, хто справді хоче сховатися, Лондон є набагато кращим лабіринтом, аніж горішня кімната, до якої ведуть усі коридори будинку. Твереза думка, яку я тобі оце виклав, навідала мене, коли ми слухали, як ляпотить дощ по даху лабіринту, й чекали сну; натхнений і підбадьорений нею, я вирішив забути твою нісенітницю й подумати про щось осмислене.
– Про теорію множин, наприклад, або про четвертий вимір, – зауважив Данрейвен.
– Ні, – серйозно заперечив Анвін. – Я тоді подумав про критський лабіринт. Про лабіринт, центром якого була людина з головою бика.
Данрейвен, який прочитав багато детективних романів, дотримувався думки, що розгадка таємниці – це завжди щось нижче за саму таємницю. Таємниця торкається надприродного й навіть божественного, а її розгадка – фокус. Він сказав, щоб відсунути неминуче: