Йому було десь років п'ятдесят. Позбавлений благ цього світу, гнаний, зацькований і обмовлений, він присвятив свій геній оспівуванню щастя. Якщо пам'ять мене не зраджує, Альберт Зерґель{430} у своїй статті "Dichtung der Zeit"[248] порівняв його з Вітменом. Це порівняння невдале; Вітмен оспівує всесвіт словами передбачуваними, загальними і майже байдужими; Єрусалем палко радіє кожній дрібничці в ньому, виокремлюючи кожну з витонченою любов'ю. Він ніколи не вдається до переліку, не вкладає каталогів. Я й тепер можу продекламувати чимало гекзаметрів його наповненої глибокими асоціаціями поеми "Цзе Янґ, маляр тигрів", ніби посмугованої візерунком тигрячої шкури, поеми, між рядками якої, здається, снують, перетинаючись, вервечки мовчазних тигрів. Ніколи не забуду я й монолог "Розенкранц розмовляє з ангелом", у якому лондонський лихвар шістнадцятого сторіччя марно силкується перед смертю виблагати в Бога прощення за свої гріхи, не здогадуючись, що таємним виправданням усього його життя вже став той факт, що якось він навіяв одному зі своїх клієнтів (якого бачив лише один раз і якого не пам'ятає) образ Шейлока. Давид Єрусалем мав очі, які не можна забути, зеленаво-жовте обличчя, майже чорну бороду і являв собою яскравий тип єврея-сефарда, хоча належав до нікчемних і зневажених ашкеназі. Я був з ним суворий і не піддавався ані почуттю жалості, ані поваги до його слави. Я зрозумів уже багато років тому, що немає на світі такої речі, в якій би не зачаївся зародок можливого пекла; обличчя, слово, компас, марка цигарок можуть звести людину з розуму, якщо вона неспроможна викинути їх із пам'яті. Хіба не божевільним є той, хто постійно бачить перед собою карту Угорщини? Я надумав застосувати цей принцип до дисциплінарного режиму в нашому таборі…[249] На кінець 1942 року Єрусалем з'їхав з глузду, а в березні 1943 року наклав на себе руки[250].
Я не знаю, чи Єрусалем зрозумів, що я вбив його лише з метою вбити в собі здатність до жалості й співчуття. У моїх очах він не був ані людиною, ані навіть євреєм; він перетворився на такий собі символ тієї частки моєї душі, яку я щиро ненавидів. Я пережив агонію разом з ним, я помер разом з ним, я, в якомусь розумінні, занапастив себе разом з ним. Тому моя суворість була невблаганною.
А тим часом над нами пролітали великі дні й великі ночі переможної війни. Повітря, яким ми дихали, п'янило, наче любов. Солодке хвилювання затоплювало нас, наче хвилі морського прибою. Усе в ті роки було іншим – навіть сновидіння. (Я, либонь, ніколи не був цілком щасливим, проте лихо, як відомо, потребує втраченого раю.) Немає такої людини, яка не прагне до повноти відчуттів, тобто не прагне пережити все, на що спроможна людина; немає також людини, яка не боїться втратити частину цієї своєї дорогоцінної спадщини. Але моєму поколінню судилося пережити все: спочатку тріумф, потім – поразку.
У жовтні чи в листопаді 1942 року мій брат Фрідріх загинув у єгипетських пісках, у другій битві під Ель Аламейном{431}; через кілька місяців під час повітряного нальоту був зруйнований наш батьківський дім, а під бомбами другого повітряного удару, наприкінці 1943 року, загинула моя лабораторія. Обложений усім світом, помирав Третій райх; він воював проти всіх, і всі накинулися на нього. А потім сталося непередбачене, і тепер я годен це зрозуміти. Мені здавалося, я спроможний до самого дна випити чашу гніву, але на дні залишився осад із несподіваним, таємничим і майже жахливим присмаком щастя. Я спробував дати цьому кілька пояснень, але мене не задовольнило жодне. "Я радію поразці, – думалося мені, – тому що в душі відчуваю себе винним, і лише кара може спокутувати мою вину". "Я радію поразці, – думалося мені, – тому що це кінець, а я почуваю себе дуже втомленим". "Я радію поразці, – думалося мені, – тому що вона прийшла, тому що вона поєднана безліччю зв'язків з усіма подіями, які є, які були, які будуть, тому що нарікати на будь-яку реальну подію – це виступати проти усталеного порядку у всесвіті".
Я подумки перебирав усі ці пояснення, поки не натрапив на єдино слушне.
Давно відомо, що всі люди народжуються прихильниками або Платона, або Аристотеля. А це однаково, що сказати: не існує суперечки більш-менш абстрактного характеру, яка не була б частиною загальної полеміки між Аристотелем і Платоном; у різні епохи й на різних широтах змінюються імена, діалекти, обличчя, але не змінюються вічні антагоністи. Так само й історія народів позначена таємною безперервністю. Коли Арміній{432} громив у болоті легіони Вара{433}, він не знав про те, що закладає підвалини Германської імперії; Лютер{434}, перекладаючи Біблію, навіть не здогадувався про те, що виковує народ, який знищить Біблію назавжди; Крістоф цур Лінде, вбитий московитською кулею 1758 року, в якомусь розумінні, готував перемоги 1914 року; Гітлер був переконаний, що воює за інтереси однієї країни, але він воював за щастя всіх народів, навіть тих, які винищував і які ненавидів. І не так важливо, що він про це не знав; про це знали його кров, його воля. Світ помирав од хвороби юдаїзму та від того різновиду цієї пошесті, якою є віра в Ісуса, – ми ж навчили його насильства та віри в силу меча. Цей же таки меч нас тепер убиває, і ми схожі на того чарівника, який створив лабіринт і який прирік себе блукати в ньому до кінця своїх днів, або на царя Давида, який засуджує на смерть чужинця, а потім чує одкровення: "Ти будеш цим чоловіком". Багато чого треба зруйнувати для того, щоб побудувати новий порядок; тепер ми знаємо, що й наша Німеччина приречена бути зруйнованою разом з усім. Ми принесли на олтар пожертви дещо більше, аніж наше життя, ми принесли туди свою улюблену батьківщину. Нехай інші проклинають і плачуть; а я радію з того, що наш дар буде абсолютним і досконалим.
Тепер у світ приходить доба, яка не знає пощади. Ми її викували, ми й стали її першою жертвою. І яку має вагу те, що Англія буде молотом, а ми – ковадлом? Головне, що відтепер у світі пануватиме насильство, а не раболіпне християнське смирення. Якщо перемога, безкарність і щастя не на боці Німеччини, нехай вони дістануться іншим країнам. Головне, аби існував рай, нехай навіть нам приготоване пекло.