Deutsches Requiem[240]
Хай Він навіть забере в мене життя, на Нього я покладатимусь[241].
Книга Йова, 13, 15
Мене звуть Отто Дітріх цур Лінде. Один із моїх предків, Крістоф цур Лінде, загинув у кавалерійській атаці, яка визначила переможний результат битви під Цорндорфом{427}. Мій прадід по материнській лінії Ульріх Форкель був убитий у Маршенуарському лісі{428} французьким снайпером в останні дні кампанії 1870 року. Капітан Дітріх цур Лінде, мій батько, відзначився при облозі Намюра 1914 року, а через два роки – при форсуванні Дунаю[242]. Що ж до мене, то я буду розстріляний як убивця й кат. Таким був справедливий вирок суду, на якому я від самого початку визнав свою провину. Завтра, коли тюремні дзиґарі видзвонять дев'яту, я увійду в браму смерті; тож цілком природно, що я думаю тепер про своїх предків, адже я вже зовсім близько від їхніх тіней, адже, певною мірою, я і є ними.
Під час процесу (який, на моє щастя, тривав недовго) я сидів мовчки; виправдовуватися тоді означало б лише відтягнути ухвалення вироку й могло здатися боягузтвом. Але тепер ситуація змінилась; у цю ніч перед стратою я можу говорити, нічого не боячись. Я не збираюся просити прощення, оскільки не почуваю себе винним, але я хотів би, щоб мене зрозуміли. Ті, котрі зуміють зрозуміти мене, зрозуміють історію Німеччини й майбутню історію світу. Я знаю, що випадки, подібні до мого, які сьогодні вражають і здаються чимось винятковим, скоро стануть банальною повсякденністю. Завтра я помру, але я стану символом майбутніх поколінь.
Я народився в Марієнбурзі, 1908 року. Дві пристрасті, сьогодні майже забуті, допомогли мені з мужністю й майже радістю пережити найтяжчі роки – музика й метафізика. Я не зможу назвати всіх, хто зробив мені велике добро, але два імені я не можу обминути мовчанкою. Це – Брамс{429} і Шопенгауер. Захоплювався я й поезією; у цьому зв'язку я назву ще одне широко відоме германське ім'я – Вільям Шекспір. Ще раніше мене зацікавила теологія, але від цієї фантастичної науки (і від християнської віри) мене назавжди відохотили Шопенгауер – своєю логічною аргументацією – та Шекспір і Брамс – невичерпним розмаїттям своїх світів. Нехай кожен, хто, тремтячи від любові та вдячності, радісно умліватиме над тим чи тим твором цих обранців долі, знає, що і я, мерзенний, також тремтів од щастя над ними.
Десь 1927 року в моє життя ввійшли Ніцше та Шпенґлер. Один автор вісімнадцятого сторіччя відзначив, що ніхто не мусить нічим завдячувати своїм співвітчизникам; тож і я, щоби звільнитися від впливу, який починав гнітити мене, написав статтю під назвою "Abrechnung mit Spengler"[243], у якій відзначив, що найочевиднішою пам'яткою тих характеристик, які автор називає фаустіанськими, є не заплутана й суперечлива драма Ґете[244], а поема, написана на дві тисячі років раніше "De rerum natura"[245]. Проте я віддав належне щирості цього філософа історії, його войовничому, радикально німецькому (kerndeutsch) духові. 1929 року я вступив у Партію.
Не стану багато говорити про роки свого навчання. Вони були тяжчими для мене, ніж для багатьох інших, бо, хоч мені й не бракувало мужності, проте я вочевидь не мав покликання до насильства. Проте я розумів, що ми перебуваємо на порозі нового часу і що цей час потребує нових людей, як потребували їх епохи первісного ісламу або первісного християнства. В індивідуальному плані мої товариші були мені бридкі, й марно переконував я себе, що для високої мети, яка нас об'єднувала, треба було відмовитися від індивідуальних уподобань.
Теологи запевняють, що коли Господь бодай на секунду відверне свою увагу від моєї правої руки, яка щось пише, вона вмить перетвориться на ніщо, мовби згорить у невидимому вогні. А я сказав би, що ніхто не зміг би існувати, ніхто не зміг би випити склянку води або відламати кусень хліба, якби кожен наш вчинок не мав виправдання. Причому для кожної людини це виправдання своє, окреме; я жив чеканням невблаганної війни, яка утвердить нашу віру. Мені досить було знати, що я стану солдатом на полях її битв. Іноді мене опановував страх, що наш задум може зазнати краху через боягузтво Англії або Росії. Але випадковість, або доля, приготувала мені інше майбутнє. Першого березня 1939 року вже на смерканні в Тильзіті виникли заворушення, що їх газети обминули своєю увагою; у вуличці за синагогою дві кулі влучили мені в ногу, яку довелося ампутувати[246]. Через кілька днів наші війська увійшли до Богемії; коли завили сирени, повідомляючи про цю подію, я напівсидів на лікарняному ліжку, шукаючи забуття в книжці Шопенгауера. Наче символ моєї невдалої долі, дрімав на підвіконні величезний пухнастий кіт.
Я перечитував те місце в першому томі "Parerga und Paralipomena"[247], де сказано: все, що відбувається з людиною від моменту її народження й до смерті, визначається нею самою. Таким чином, усяка недбалість є умисною, всяка випадкова зустріч – побаченням, усяке приниження – покутою, усяка невдача – таємничою перемогою, усяка смерть – самогубством. Немає більшої втіхи, аніж думати, що ми самі обираємо собі власні нещастя; ця індивідуальна телеологія відкриває нам таємничий порядок і в чудесний спосіб прилучає нас до божества. Яка невідома спонука, думалося мені, примусила мене шукати в той вечір цих куль і цього каліцтва? Не страх перед війною, я це знав, а щось набагато глибше. Зрештою, мені здалося, що я все зрозумів. Померти за віру набагато простіше, аніж жити нею всім своїм єством; битися в Ефесі проти хижаків не так тяжко (тисячі нікому не відомих мучеників робили це), як бути Павлом, слугою Ісуса Христа; вчинок коротший, аніж життя людини. Битва і слава – це своєрідні вигоди; Наполеонові було легше робити свою справу, ніж Раскольникову. Сьомого лютого 1941 року мене призначили заступником коменданта концентраційного табору в Тарновіцах.
Виконувати ці обов'язки мені було не вельми приємно, але ніхто не зміг би дорікнути мені в несумлінності. Боягуз випробовується на полі битви; людина милосердна, співчутлива прагне реалізувати себе у в'язницях, там, де вона бачить чужий біль. Нацизм, по суті, – це моральна доктрина, що навчає, як скинути з себе гнилу оболонку колишньої порочної людини й перетворитися на людину нову. В битві таке перетворення відбувається з усіма, під вигуки воєначальників та загальний рев; і зовсім інакше стоять справи в затхлій тюремній камері, де підступна жалість спокушає нас давно забутою любов'ю. Я недаремно назвав це слово; жалість для вищої людини – це найтяжчий гріх Заратустри. І зізнаюся, я мало не скоїв його, коли до нас перевели з Бреслау відомого поета Давида Єрусалема.