Зрозумівши мою зацікавленість, Микола Іванович вів далі:
– Навігаційні сутінки тривають недовго, від тридцяти до п’ятдесяти хвилин: перед заходом сонця і вранці перед його сходом. Ось цю пору і треба не прогаяти, вчасно засікти зірку. Піймали! Тепер її, красуню, садимо у "гніздо", тобто зорю, яка височіє не нижче десяти і не вище сорока градусів над видноколом, "опускаємо" з небесного тла на лінію горизонту. Якщо небо чисте, без хмар, між нею й видноколом вимірюється кут, отже, уточнюється місцеперебування.
Це – азбука; про неї тобі, мабуть, розповідали в морській школі. Штурман Ковальов щодня визначається в такий спосіб, хоч ви й кажете, що він зірок із неба не хапає.
У нас з Абаєвим ще й інше завдання. По-перше, з точністю до однієї мінути сповіщати потрібно нашим ученим – геофізикам, магнітологам, геологам – координати того чи іншого району, де вестимуться дослідження. По-друге… – І він, поклавши на фальшборт схеми та навігаційні довідники, закінчив – І раніше в підручниках з навігації було сказано, що за Венерою, яку видно вдень, можна брати пеленг. Проте цього ніхто не робив. Ми ж довели, що цей метод надійний. А тепер навіть на "Витязі" визначають місцеперебування по "вершнику на золотому коні".
Микола Іванович знов розкрив "Морський астрономічний щорічник". Знайшов таблицю, мовив:
– Це – ефемериди, тобто координати зірок на сьогоднішній день – шосте листопада. Тож, вимірявши кут між зірками та обрієм, що ми тільки-но й зробили, дізнаємось, у якій точці перебуває "Витязь" і куди нас знесло течіями… Тепер можемо сміливо йти до улоговини, про яку розповідав Канаєв: вона – за кілька миль од нас.
Була десята година ранку. Яскраво світило сонце: в його променях десь губилася Венера – золотокрила зоря. Порипували щогли, дув теплий мусон. Ми йшли повз Андаманські острови, до улоговини, в точку, визначену нашими "зореловами".
ЧОРНА ВОДА
Немов живе срібло, мерехтливо виблискуючи під сонцем, натикаючись один на одного, бурунились стрічні потоки води. "Чорна вода", – пригадав я слова Канаєва і здивувався: чому така краса зветься чорною? Чи не краще назвати срібного? Та на моє запитання піхто з матросів не відповів.
– Андамани! – закричали вони.
– Ура, терра інкогніто! – обізвалися мотористи, вилазячи із свого "підземелля".
– А які ліси, гори які!
Острови справді були чарівні.
На судні наче полюднішало. Палуба стала колективною лабораторією, місцем, де кожен клопотався своїм: ладнали буї, сіті, підвахтові вдруге фарбували кормову надбудову, подряпану й забруднену швартовими тросами. Гомін, жарти, голоси команд – останнє приготування до штурму глибин. За дві-три години підійдемо до улоговини.
Земля під морем таємнича. Сьогодні туди проникнуть перші розвідники – посланці людини. Та не менш загадкові суходоли, що горбляться на поверхні моря, ліворуч од нашого курсу.
Я попросив у Миколи Івановича бінокль, навів відстань. Андамани лежали як на долоні. Неозброєне око бачило один суцільний суходіл, а насправді островів було безліч. У саме небо височіли гори, одна вища від другої – руді, скелясті, з кучерями диму вгорі та потоками застиглої магми по схилах.
Казкової зваби картина відкривалася зору: білопінний вінець прибою обрамляв берег: вузькі, всипані грайливими сонячними пелюстками протоки тяглися між острівцями. Ліси підступали впритул до води – з-поміж хащ вирізнялися дерева-велетні, схожі на слонячі ноги, вгрузлі в намул. Клубочився туман, синювата імла висла в міжгір’ї. Блискотливим сяйвом палахкотіло море.
Таке лиш у сні може привидітись – вабливе, незнане. І я, зачарований побаченим, не втримався од вигуку:
– Райський куточок!
Іронічна посмішка майнула на обличчі гідрографа:
– Райський?
… Коли повернуся додому, розповім, як-то життя мене вчило, як розвіювалась романтична омана, бо ж не раз ловився я на гачок лжекраси, як от і з цими Андаманами.
Ось що я довідався про них з лоції. Андамани – чотири великих і двісті менших острівців і скель. Їх звуть ще Чорного водою. В Європі про них дізналися від Марко Поло, але освоювались землі значно пізніше.
… На островах архіпелагу погані місця висадки, клімат вологий, обмаль прісної води, людей косить малярія. Сила-силенна пацюків; протоки кишать крокодилами та отруйною хижою рибою – баракудами, муренами тощо.
– Тепер зрозумів, що то за райський куточок? – спитав Микола Іванович Валуєв, взявши у мене лоцію. – Але й це ще не все, хлопче! У морських довідниках згадується тільки те, що стосується навігації. Мені вдалося дещо дізнатися про них.
Під час одного плавання "Витязя", коли ми відвідали Мадрас, я познайомився з індійським топографом. Той складав карту Андаман і тривалий час жив на них.
– Якщо десь є пекло, – сказав він, – то це на Андаманах, у тих клятих Чорних водах.
Микола Іванович зручніше всівся біля мого намету, звідки відкривалася панорама островів Хавелок, Джона та Генрі Лоуренса – невеличких скалок землі, повз які ми проходили, і продовжив свою розповідь:
– Андамани – насамперед місце заслання, жахлива каторга. Про них ходять щонайстрашніші чутки. Попасти на ці землі – означає підписати собі смертний вирок, бо ніхто ще не повертався живим звідти. Чорними, лиховісними прозвали їх недарма.
У сімнадцятому столітті тут звели кубло пірати. Англійські місіонери прийшли з хрестом і мечем, прибрали до рук тубільні племена онгхі та джарві. Відтоді Андамани стали місцем каторги, зокрема для політичних в’язнів, тих, хто відстоював національну незалежність Індії.
А вода бурунилась на коралових рифах, і її пінявість, де-не-де поплямована в чорне, вже не здавалася казковим вінцем: тепер я бачив розірвані кимось кайдани. Принаймні такою видавалася пінява смуга, що нею був обрамлений берег.
Судно, погасивши інерцію, зупинилося. В прозоро-синій воді майнули зелені привиди – акули.
Підвахтові з нічної зміни, яким сьогодні нічого робити, перехилившись через борт, розглядають морських пришельців.
– Боцмане, де твої люди? Чому нікого нема біля лебідки?
Почувши голос з містка, боцман біжить на корму, до гурту, де ми, кілька матросів, скориставшись вільною хвилиною, "травимо баланду".