Із того острова смерті я однієї темної ночі втік з малайськими рибалками. Довго блукав по світу, морячив, а потім кинув якір ось у цій гавані, – скінчив свою розповідь Русен Тиміш, син Пулунгулу.
Він сидів переді мною, чоловік, у якого прокинулася свідомість власної гідності, – думки, посіяні колись в серці знедолених людей нашими моряками.
Я, в свою чергу, розповів йому все, що знав про відважних перекопців, про зустріч із Тимофієм Захаровичем.
Пізно ввечері залишали ми дім Гостинного малайця. І було на серці світло, ніби зустрілися з другом, якого давно загубили і знайшли після розлуки.
ТОРНАДО НАД БЕНГАЛЬСЬКОЮ ЗАТОКОЮ
Внизу, у машинному відділенні, пробило четверту склянку. Серед гуркоту двигуна, що ні на мить не вгавав, та порипування такелажу, крізь сон я почув чистий мідний дзвін ринди.
– Цей дзвін, – зауважив штурман, – якщо навіть людина попрощається з морем, все одно звучатиме невідступно: відлуння найщасливіших днів – нашої матроської юності.
Було, отже, без чверті чотири – час, коли мені заступати на вахту. Береги Суматри лежали десь там, у пітьмі. І хоч їх зараз не видно, сусідство відчувалося: волохата темрява, що клубочилася, підступаючи знизу, пахла водоростями й джунглями.
– Не збочуй, – наказав, штурман, глянувши на компас, де ніяк не могла заспокоїтися стрілка.
Легко сказати: не збочуй! Вітер, налітаючи звідусюди, не дає змоги тримати судно на заданому курсі; воно погано слухає стерна. Я запевняв штурмана, що з курсу не збиваюсь, та він поставив до стерна Анукіна, а мене за руку підвів до курсотрафа. Тицьнув пальцем: дивись, мовляв! Справді, на стрічці замість прямої лінії значився зигзаг – графічне зображення шляху, яким пройшло судно з тих пір, як я стояв на вахті.
– Чи не занадто? – роздратовано спитав він. – Щогодини твої збочення дають зайвих сімсот метрів.
Я прикусив язика, уважно стежачи за кермом.
Наш курс лежав на захід.
Другий день як "Витязь" у Малаккській протоці. Із слів капітана зрозуміли: пересічемо Андаманське море і, поминувши Нікобарські острови, дістанемося Бенгальської затоки. Там, уздовж 90-го меридіана, що майже навпіл розсікає затоку, витягнувся Східно-Індійський підводний хребет. Його північне закінчення, приблизно з 18 градуса північної широти, і вивчатимуть науковці.
– Все залежить від погоди, – мовив капітан, – чи дозволить вона лягти в дрейф і спустити буї.
А коли Євген Андрійович пішов спочивати, озвався штурман.
– Кеп недаремно побоюється. Я тут не вперше і скажу: в Бенгальській затоці слід ждати будь-яку несподіванку, бо тут владарюють мусони, вітри, пов’язані з порами року.
І нам, неукам, розтлумачив:
– Влітку над континентом Азії утворюється зона низького атмосферного тиску. Південне крило її сягає Бенгальської затоки, де тиск високий. Узимку ж навпаки: над внутрішньою Азією поширена зона підвищеного тиску, а над океаном і Бенгальською затокою тиск низький. Маси холодного й теплого повітря зміщуються, утворюючи повітряний вир.
Отака механіка мусонних вітрів, що влітку дмуть із південного заходу, взимку – з північного сходу. Погода тоді відносно стійка, але з жовтня по грудень, в пору зміни мусонів, можна очікувати тропічних ураганів, гроз і навіть тайфунів, які проникають сюди аж із Південно-Китайського моря.
Ну, а зараз початок листопада – час зміни мусонів. Що то нас чекає? Та мене це поки що не хвилює. Що буде – побачимо. Я заклопотаний іншим: стежу за репітером гірокомпаса, аби не збочувати з курсу.
Ось вона, з дитинства сотні разів омріяна корабельна рубка! Напівтемно. Фосфорично відсвічують компаси, котушка репітера. Крізь відчинені двері впала смуга світла, гостролезо розрізавши темряву: і тепер чіткіше окреслилися всі ці мудрі прилади: локатор, компас, радіонавігаційне причандалля, що з такою точністю допомагає прокладати дорогу.
Мені з Анукіним ще тиждень бути на вахті, а вже тоді у робочу бригаду – до керма стануть інші.
Як повільно спливає час на цій досвітній вахті!
Я ледь тримаюся на ногах – злипаються очі, а тіло ніби налите свинцем; руки бряклі від утоми.
З ілюмінатора видно шмат неба – співвідношення світлотіней, контрастних, різких, мов на картинах Куїнджі. А він же, мій земляк, ні разу не бачив тропічного неба…
Темряву раптом розпанахала суха блискавка, наче козарлюга рубонув блискучою шаблею. Потім морок посвітлішав, і край неба зажеврів огнисто. Барвисті краєвиди! Та милуватися ніколи: пильнуємо горизонт, чи не спалахне де мерехтливий вогник на щоглі зустрічного суденця, не забовваніє часом силует корабля.
Коли штурман вийшов на крило містка, до рубки завітав Анукін.
– Чудова протока, правда? – сказав він і розповів – У дитинстві, коли я розглядав географічну карту, протока ця, з півночі затиснута півостровом Малакка, а з півдня островом Суматра, видавалась мені роззявленою пащею крокодила.
Анукін таки має слушність: протока справді схожа на крокодилячу пащу. Та якщо в дитинстві мого напарника непокоїло, як у тій "пащі", на картах позначеній двома-трьома сантиметрами вшир, може вміститися людина (бо він, мовляв, читав, що" крокодили живцем ковтають людей!), то зараз, сам потрапивши сюди, як і я, бідкається про інше: аби вляглася хитавиця і нас, вахтових, не торсало.
Береги спочатку зеленіли обіруч – з півночі й півдня. Але чим далі відходимо на захід, протока ширшає, і тепер видно тільки обриси Суматри, її північний берег, з короною попелястих хмар угорі, та ще зграйку, мов чайки на воді, острівців Тапай. Малаккський півострів десь вдалині, он за тією імлою. А протоці кінця-краю немає – така неозора, широка. Одначе пливти небезпечно: раз у раз стрічаємо кораблі; десятки суден ідуть паралельно з нами, а ще сила-силенна невеличких човників нишпорять уздовж і впоперек без певного курсу. То – малайські рибалки.
З ехолотної повідомили: під кілем п’ятдесятиметрові глибини. Потім вони зменшилися – не знати, де очікує небезпека. Як і біля Цусіми, дозорців поставили навіть на салінг фок-щогли: обережність над усе.
Ліворуч забовваніли кілька острівців – Ве і Бреє – південних дозорців Андаманського моря. Та й вони скоро розтанули в далечині. І тоді ми залишилися на самоті, віч-навіч з морем.