До штурмана завітав цілий гурт дітей, Анукіна в дорогу благословляла теща: підшкіпер кілька разів уже проводжав до катера дружину, але жінка щоразу поверталася, мовляв; море неспокійне і вона боїться спускатися по трапу – краще зачекати, коли вляжеться вітер.
Нашого кока ніхто не проводжав. Може, в нього немає рідні, чи він заборонив їй стовбичити на пірсі перед відплиттям? Та ось надвечір, коли я достоював вахту, знову підійшов катер і з нього зіскочив кремезний, високий чоловік. Не по літах рухливий і завзятий, він не став ждати, поки спустять трап, а спритно поліз угору по хисткому манільському кінці, що звисав за бортом.
– Оце так виучка! – схвально кинув хтось із присутніх.
– Мені до Якимовича, – сказав незнайомець.
Я провів його в каюту. А незабаром і сам завітав туди.
– Вмощуйся ось туди, – показав кок на лаву в кутку. І додав – Познайомтесь, теж степовик, земляк наш.
Гість, підвівшись, подав руку, мовив:
– Олійник Тимофій Захарович.
Чаювання наше затяглось і тривало доти, поки митники не оголосили, щоб сторонні залишили судно. Тимофій Захарович поплив останнім катером, на прощання попросивши Якимовича, щоб той, коли проходитиме повз острови Великої Натуни, вклонився їм.
Дивне доручення! І я поцікавився, хто ж він, цей Олійник. Якимович відповів:
– Легендарна особа, хлопче, – колишній кок із "Перекопа".
Того ж вечора на рейді, поки з берега не дали дозвіл на вихід в море, я до кінця вислухав справді незвичайну історію людського життя…
– Тимофія Захаровича, – почав Якимович, – я знаю сто років! Разом росли. Разом і на флот призвали нас. Тимко попав теж у ту групу, де готували флотських кухарів. Спочатку ми були розчаровані, нарікали: мріяли про голубі моря, білі вітрила, а тут – каструлі та сковороди!.. Командир, мабуть, по наших фізіономіях зрозумів, про що думаємо. Викликав якось мене з Тимком, розмову повів. Цікавий чоловік був! Ніби зараз бачу його примружений погляд, чую тихий голос. Командир пояснив, що соромитись білого фартуха та ковпака нічого, бо кок – перша після капітана людина на морі. Пізніше ми це зрозуміли й самі.
Після служби на кораблі Тиміш плавав у Арктиці, а я лишився у далекосхідних морях. Перед самою війною, пам’ятаю, повернувся він з Півночі і збирався "гріти кістки" під тропічним сонцем. "Перекоп" його возив вантажі за кордон.
Востаннє ми зустрілися навесні сорок першого. Потім – війна, і дороги наші розійшлися… Та якось я почув по радіо повідомлення: "Перекоп", на якому плавав Олійник, пропав без вісті. Тих, хто знав про долю екіпажу, просили сповістити пароплавство. Але тоді про судно ніхто нічого не міг сказати. Правду про "Перекоп" дізналися тільки після війни.
… Восени 1941 року, взявши потрібні вантажі, "Перекоп" вийшов у відкрите море. Він мав пересікти Японське, Східно– та Південно-Китайські моря і кинути якір в одному з портів Яви.
То був грізний для Вітчизни час: гітлерівські орди рвалися в глиб країни. Бої точилися на всіх фронтах, і хоч плавати в чужих водах було небезпечно (ворожі човни потопили вже кілька наших пароплавів), та не про особисту загрозу думали моряки! Члени екіпажу "Перекопа" знали: треба будь-що виконати наказ Батьківщини.
Як і завжди, коли залишаєшся віч-на-віч з морем, згадуєш рідний берег. Думками перекопці були біля західних кордонів країни, де точилася битва. Кожен з них хотів би бути не під цим лагідним південним небом, а зі зброєю в руках захищати Батьківщину. Про це перед відплиттям говорили моряки у військкоматі. Але їм відповіли, що їхня праця – теж боротьба. "Перекоп" ішов своїм курсом. У Південно-Китайському морі, недалеко від Сінгапуру, японський літак облетів судно, скинув кілька бомб. Жодна з них не влучила в "Перекоп". Та це був тільки початок. Щойно зажеврів світанок, вдалині знову з’явилася зграя літаків. Один, два, три… Вісімнадцять бомбовозів проти неозброєного мирного судна!
Градом посипались бомби. Одна за одною летіли вони на "Перекоп". Пробоїна на кормі, вода залила лівий борт, вбито механіка і ще сім чоловік.
Судно горіло і з хвилини на хвилину могло вибухнути, Радист послав у ефір SOS. Але нізвідки було чекати допомоги. Довгими кулеметними чергами впритул розстрілювали беззахисних людей самураї. Капітан скомандував спустити за борт шлюпку – одну з них, на щастя, не заклинило.
Вчинивши злочин, самураї зникли за видноколом. А моряки з уламків розбитого судна змайстрували пліт; як могли полагодили шлюпку і взялися за весла… Тільки на третій день дісталися суходолу.
Це був малолюдний острів Велика Натуна, що належав Голландії і де жило невелике плем’я малайців.
І нині в гостях сина Пулунгула, малайця з Великої Натупи, згадалась мені ця історія.
ОПОВІДЬ ТИМОША РУСЕНА
– Того ранку, як завжди, дітлахи вийшли до лагуни вбирати їстівні черепашки. Вдалині, за кораловими рифами, вони помітили човна, з якого незнайомці махали їм руками. Хлопчаки кинулись у воду і підпливли до човна. Те, що вони побачили, було жахливе: закривавлені, виснажені люди ледве трималися на ногах.
Їм допомогли причалити до берега, повели у виселок Танью до вождя племені Аміра; не загаялись прийти туди й білі на чолі з голландським офіцером. Так люди Натуни дізналися про долю потерпілих мореплавців.
Моряки жили дружно, допомагали людям джунглів заготовляти кокосові горіхи, ловити рибу. Розповідали, що моєю хрещеною матір’ю була лікар з "Перекопа" Євдокія Василівна, – останні слова Русен вимовив по-нашому, – а назвали мене іменем матроса – Тимофія, того, що врятував під час нальоту японських літаків на острів мою старшу сестру, винісши її з палаючої хижі.
Через два роки радянські моряки на саморобному човні вирушили до берегів Борнео, назавжди полишивши наш острів. Кажуть, японці схопили їх і кинули до в’язниці. Ми й тепер нічого не знаємо про них, але у нас вірять, що моряки вижили, бо такі люди, як вони, не могли загинути!
Пам’ять про ваших співвітчизників живе серед людей Великої Натуни. Правда, тих, хто бачив радянських моряків, на острові тепер мало: їх вивезли на інші острови – в шахти, де добувають олово. Туди ж попав і я десятилітнім хлопцем… Рідко кому вдавалось вирватися з копалень живим, бо шахти ті – гірше від могили. Та мене, мабуть, вберіг дух джунглів, якому я вірив.