Мама плакала.
Я взяв з собою підручник, щоб у поїзді повторювати граматику, але так і не відкрив його. Навіть не намагався зробити вигляд, ніби читаю. Поїзд мчався вздовж безкінечних електричних проводів, кілометр за кілометром, і я відраховував стовпи, повторюючи шепотом: "Дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю…", а між стовпами думав: " Не помирай. Залишся. Ти так потрібен мені. І бабусі Шарлотті ти теж потрібен. Як вона без тебе?
Їй буде дуже погано. А як я? не помирай. Ти не маєш права померти. Я ще маленький. Я хочу, щоб ти побачив, як я виросту. Хочу, щоб ти встиг погордитися мною. Адже я тільки-тільки починаю жити. Ти мені потрібен. І потім, якщо я коли-небудь одружуся, я хочу, щоб ти познайомився з моєю дружиною, побачив моїх дітей.
Я хочу, щоб мої діти ходили до тебе в закуток. Хочу, щоб вони полюбили твій запах.
Я хочу, щоб…"
В Балансі мене зустрів на пероні якийсь дядько, по дорозі я дізнався, що він в Граншані садівник, тобто, вірніше… словом, управляючий" — це він сам так сказав…
Мені подобалось їхати в його грузовику, в ньому добре пахло бензином і сухим листям.
Я пообідав у шкільній їдальні разом з усіма. Скільки ж тут було здоровенних силачів! Мене прийняли по-доброму, старожили надавали купу цінних порад: де краще палити, щоб не засікли, як підлизатися до буфетниці, щоб давала добавку, як проводити в спальню дівчат після відбою по пожежній драбині, які пунктики в учителів і ще багато чого…
Вони голосно сміялися. Дурні. Але це була добра дурнота. Хлопці такими і повинні бути.
Мені подобались їх руки, всі в дрібних порізах, з чорнотою під нігтями. Хтось мене спитав, чому я тут.
— Тому що мене більше нікуди не приймають.
Вони зареготали.
— Так-таки і нікуди?
— Зовсім нікуди.
— Навіть у школу для дурнів?
— Так, — відповів я, — у школі для дурнів сказали, що я погано вплину на решту учнів.
Один хлопець хлопнув мене по спи ні:
— Наша людина!
Потім я сказав їм, що завтра мені здавати екзамен.
— Так чого ж ти тут стовбичиш? Марш на бокову, тобі вранці треба бути у формі!
Спав я погано. Мені снився дивний сон. Ніби я гуляю з дідом Леоном по дуже красивому парку, а він смикає мене за рукав і говорить: "Де тут попалити, щоб не засікли? Спитай у них де…"
За сніданком я не міг нічого їсти. У животі – залізобетон. Ніколи в житті мені не було так погано. Я не міг вдихнути і обливався холодним потом. Мене кидало то в жар, то в холод.
Мене посадили в маленькій класній кімнаті і надовго залишили одного. Я вже подумав, що про мене забули.
На кінець прийшла якась жінка і дала мені товстий зошит із запитаннями.
Рядки так і танцювали у мене перед очима. Я нічогісінько не розумів. Я поклав лікті на стіл і уткнувся головою в долоні. Мені треба було перевести дух, заспокоїтися, відволіктися. Раптом я мало не вперся носом у надписи на столі. Він був такий: "Я люблю великі груди". І ще: "А мені більше подобаються розвідні ключі". Я усміхнувся – і взявся за роботу.
Спочатку справа пішла погано, але чим далі я перевертав сторінки, тим менше знаходив відповіді. Я запанікував. Гірше за все був абзац у декілька рядків, під яким стояло завдання: "Знайдіть і виправте всі помилки у цьому тексті". Жах – я не знайшов жодної. Я дійсно останній тупиця. Повно помилок, а я їх навіть не бачу! У горлі в мене потроху набухала грудка, у носі защипало. Я широко відкрив очі. Тільки не плакати. Я не хотів плакати.
Я НЕ ХОТІВ, розумієте?
І все-таки капнула величезна сльоза, я не встиг її утримати, і вона розпливлася по сторінці із зошита… Сволота. Я з усіх сил стиснув зуби, але уже відчував, що не стримаюсь. Що греблю зараз прорве.
Надто давно я не дозволяв собі плакати і намагався просто не думати про дещо… але все рівно одного разу наступить такий момент, коли вона виплесне назовні, вся ця гидотна, яку ви норовите заховати у мізках подалі, глибоко-глибоко… Я знав, що якщо заплачу, то уже не зможу зупинитися, тому все згадається відразу: Гродуду, Марі, всі роки в школі, коли я був вічно останнім. Черговим ідіотом. І мої батьки, які розлюбили, один одного, і похмурі будинки, і дід Леон в лікарняній палаті з трубками у носі, його життя, яке відходило мало-помалу…
Я відчував, що ось-ось розревусь, до крові кусав губи і раптом почув голос: "Хто тут розводить сирість, Тотоша? – сказав він мені. – Це ще що таке? А ну, підбери соплі, поросятко! Дивись, як ручку замочив".
Ну все, дах поїхав… Уже голоси чую! Ей! Ви помилились адресою, я не Жанна Д'Арк. Я просто бездар і тупиця, я тут плаваю…
— Ладно, рьова-корова, скажи, коли закінчиш, щоб можна було разом зайнятися справою.
Що таке? Я обшукав очима весь клас: чи немає де мікрофона чи камери? Та що ж це таке? Я провалився у четвертий вимір чи що?
— Дід Леон?
— А ти думав хто, балда? Папа римський?
— Але… цього не може бути.
— Чому?
— Ну… що ти тут, що ти зі мною розмовляєш…
— Не говори дурниць. Я завжди був з тобою, і ти сам це знаєш. Ну все, пошуткували і досить. Давай, зберись. Візьми олівець і підкресли усі відмінювані дієслова… Ні, цей не треба, ти ж бачиш, він закінчується на "іть". Так, це у нас дієслова, тепер знайди до них підмети… Ось… Поміть стрілочками… Молодець. Подумай добре, як вони узгоджуються. Ось, дивись, що тут – підмет? Правильно, "ти", значить, на кінці м'який знак, молодець. Тепер підкресли іменники… Знайди означення до них і перевір. Все перевіряй. А прикметники? Дивись, тебе не бентежить "відбілений скатерка"? "Відбілена", правильно, от бачиш, можеш, якщо постараєшся. Тепер вернися трохи назад, я бачив неподобство у прикладах… У мене навіть волосся на вухах встало дибки. Ану, поділи знову… Ні, ще раз… Іще! Ти дещо забув. Два в голові, вірно, молодець. Тепер подивись на четверту сторінку…
— Я ніби спав наяву, відчував себе зібраним і розкріпаченим одночасно. Рука писала сама собою. Дуже дивне було відчуття.
— — Ну от. Тотоша, далі сам. Залишився переказ, а в цьому ти куди сильніший за мене, я-то знаю… Так-так. Не супереч. Давай сам, тільки слідкуй за орфографією, добре? Роби як у вправі: стрілочки і перевірка. Уяви собі, що ти поліція слів. Запитуй у кожного слова: "Стоп! Перевірка! Назвіться!" — "Прикметник". – "З ким відмінюєтесь, миленькі?" — "З собаками". – "Значить, у якому ви числі?". – "У множині". – "Добре, вільні". Розумієш, що я хочу сказати?