Гомілки у мене уже кровоточили, я не відчував ні рук, ні ніг. Лишився останній вузол.
— Давай! Да-вай! Да-вааай! – біснувалися хлопці. А голосніше всіх кричав учитель. Я рявкнув сам на себе: "НЕ СПАТИ!" — схватився за верхівку стовпа. Внизу творилося щось неймовірне. Я плакав. Від радості і від болю, все разом. Я зіслизнув униз як мішок. Момо і Самюель підхопили мене і стали качати.
— — Це він, це він! Інспектор Гаджет! – співали всі.
Я вирубився.
З цього дня мене мов підмінили. Я став рішучим. Злим на роботу. Цілеспрямованим. Звідки тільки сили взялися?
Вечорами, замість того щоб дивитися з усіма телік, я йшов. Далеко, через поля, ліси, села. Я крокував довго-довго. Дихав повільно і глибоко. І повторював про себе завжди одне і те ж: "Візьми все це, дідусю. Дихай цим чистим повітрям. Дихай. Вбирай цей запах землі і туману. Я тут. Я – твої легені, твоє дихання, твоє серце. Я допоможу тобі. Візьми". Це було як штучне дихання рот в рот, тільки на відстані.
Я ситно їв і багато спав, я торкався кори дерев і ходив гладити сусідських коней. Запускаючи руку в теплу гриву, я шепотів: "Візьми. Це тобі корисно".
Одного разу ввечері подзвонила мама. Коли за мною прийшов черговий, серце у мене так і впало.
— Новини кепські, синку. Лікарі переривають лікування. Воно нічого не дає.
— Але він же помре!
Я викрикнув це в пустому коридорі.
— Тоді вже відключіть його самі, швидше буде!
І я кинув трубку.
Після цього я на все плюнув. Став знову грати в настільний футбол з хлопцями, працював аби як і майже перестав розмовляти. Життя мені набридло. Для мене дідусь ніби уже помер. Коли дзвонили батьки, я їм просто не відповідав.
І ось учора хлопець із старшого класу прийшов за мною в спальню. Я спав без задніх ніг. Він тряс мене так і сяк:
— Ей! Ей! Прокидайся! Підйом!
Я вимовив, ледве повертаючи язиком:
— Щщщо…. шчо шталося?
— Це ти, чи що, Тотоша?
— Чому ти запитуєш?
Я протер очі.
— Тому що внизу якийсь там дід в інвалідній колясці розоряється: вийми та поклади йому Тотошу… Так це, часом, не ти?
Як-небудь натягнув штани, я кубарем скотився з четвертого поверху. Біг і плакав в три річки, як маленький.
Він був там, біля дверей їдальні, і з ним хлопець у білому халаті. Хлопець возився з трубками капельниці, а мій дід Леон сидів і усміхався мені.
Я так плакав, що навіть усміхнутися у відповідь не міг.
Він сказав:
— Ти застебнув би ширінку, Тотоша, простудишся.
І тоді я всміхнувся.