— Так просто… хотів дізнатися.
— І що?
— Нічого.
— Чому є ти нам нічого не сказав?
— Тому що все рівно нічого не вийде.
— Чому це не вийде?
— Тому що приймають по успішності, а яка у мене успішність? Моїм табелем тільки піч топити…
Батьки мовчали. Тато вивчав програму ліцея Граншан, а мама охала.
На наступний день я пішов у школу, як звичайно, і через день теж, і через два.
Тепер я розумів, що значить "перегоріти". Саме це зі мною відбулося. Я перегорів. Щось у мені погасло, і все стало байдуже.
Я нічого не робив. Ні про що не думав. Нічого не хотів. Ні-чо-го. Я згріб усі свої "Лего" в картонну коробку і віддав їх Габріелю, двоюрідному братику. Дома я тільки і робив, що дивився телевізор. Кілометри і кілометри кліпів. Я годинами лежав на ліжку. Нічого не майстрував. Мої руки висіли мотузками по обидві сторони від тонкого тулуба. Іноді мені здавалося, що вони мертві. Переключати канали та відкривати пляшки хіба що на це вони ще годилися.
Я сам собі спротивився, я перетворювався на ідіота. Мама права: іще трохи, і я почну жувати за обідом сіно.
Навіть до діда з бабусею мені не хотілося. Вони хороші, але нічого не розуміють.
Старі дуже.
І потім, де діду просікти мої проблеми? Він-то був відмінником. Проблеми – він навіть не знає, що це таке. Про батьків я взагалі мовчу. Вони навіть не розмовляли один з одним. Зомбі та і тільки.
Мене так і підмивало тряхнути їх добряче, а раптом витрясу… Що? Не знаю.
Слово, усмішку, жест? Що-небудь.
Я валявся, втупившись в телевізор, як раптом задзвонив телефон.
— Що це ти, Тотоша, забув мене?
— Е-е…
— Як так? А Жозеф? Ти обіцяв, що допоможеш мені відвезти йому шафу!
Упс! Зовсім із голови вилетіло.
— Я зараз, уже йду. Вибач!
— Немає проблем, Тотоша, немає проблем. Шафа нікуди не втече.
Жозеф на знак дяки пригостив нас по-королівському. Я з'їв біфштекс по-татарськи величиною з Везувій і до нього цілу гору всякої смакоти? Там були каперси, цибуля, травки, червоний перець… Умм… Дід Леон поглядав на мене і усміхався:
— Одне задоволення на тебе дивитися, Тотоша. Скажи спасибі своєму старому діду, що він час від часу тебе експлуатує: хоч наїсися до схочу.
— А ти? Чому ти нічого не їси?
— Я-то? .. Та я, знаєш, не встиг проголодатися… Твоя бабуся мене обгодувала сніданком…
Я знав, що він обманює.
А потім нам показали кухню. Я занімів, побачивши, які там каструлі і сковорідки – величезні! І величезні половники, і дерев'яні ложки, більш схожі на катапульти, і десятки ножів, розкладених по ранжиру, гостро-прегостро наточених.
Жозеф підізвав нас:
— Познайомтеся! Це Тіті! Наш новенький… Славний хлопчина. Вже я його вишколю, а потім, через рік-другий, ці мишленовські олухи набіжать сюди як мухи на мед, це я вам говорю! Ти що не вітаєшся, Тіті?
— Здрастуйте.
Він чистив картоплю – мабуть, мільйон кілограмів. Вид у нього був задоволений.
Ніг не видно під горою очисток. Я дивився на нього і думав: "Шістнадцять років… Йому-то напевно уже виповнилося…"
Висаджуючи мене біля дому, дід Леон повторив:
— Ну так зробиш, як домовилися?
— Угу.
— Наплюй на помилки, на стиль, на свій паскудний почерк – на все наплюй. Просто що на душі, те і напиши, добре?
— Угу…
Я сів за листа в той же вечір. Хоч він і говорив "наплюй", я все-таки порвав одинадцять чернеток. А лист-таки видався зовсім короткий…
Ось він, я переписав його для вас.
"Шановний директор школи Граншан!
Я дуже хотів би вчитися у Вашій школі, але знаю, що це неможливо, тому що в мене дуже погана успішність.
Я бачив у рекламі Вашої школи, що у Вас слюсарні і столярні майстерні, кабінет інформатики, теплиці і все таке.
Я думаю, що оцінки – не найголовніше в житті. По-моєму, важливо знати, чого ти в житті хочеш.
Мені хочеться вчитися у Вас, тому що в Граншані мені буде краще за все – так я думаю. Я не дуже повний, у мені 35 кіло надії.
Всього доброго, Грегуар Дюбоск.
P. S.: Я перший раз у житті прошусь у школу, сам не розумію, що це зі мною, мабуть, захворів.
P. S.: Посилаю Вам креслення машинки для чистки бананів, яку я сам зробив, коли мені було сім років".
Я перечитав листа, вийшло дурнувато, але в мене не вистачило духу переписувати в тринадцятий раз.
Я уявив собі, з яким обличчям директор буде його читати… "Звідки тільки взявся такий дурачок?" — мабуть, подумає він, зімне листок і запустить паперовий шарик у корзину для сміття. Мені і відсилати-то листа уже не дуже хотілося, але я обіцяв діду, словом, відступати було нікуди.
Я опустив його в ящик, повертаючись зі школи, а потім, коли сів обідати, перечитав буклетик і тут виявилося, що директор був насправді директрисою! От осел-то! Це я так подумав про себе, закусивши зсередини щоку. Осел, тупиця, тричі ідіот!..
35 кіло кретинства, це точно…
Потім наступили осінні канікули. Я гостював у Орлеані у тьоті Фанні, маминої сестри. Грав на комп'ютері дяді, лягав не раніше дванадцяти, а встати норовив якомога пізніше. Валявся до тих пір, поки двоюрідний братик не заплигував до мене на ліжко з кличем:
— Йєго! Давай г'ять в йєго! Гьєгуар, вставай, підемо г'ять в йєго!
Чотири дні я будував йому із "Лего" то гараж, то село, то корабель. Коли я закінчував, він усміхався до вух, задоволений-презадоволений, а потім брав мою конструкцію і – бац! – зі всієї сили кидав її на підлогу і дивився, як вона розлітається на тисячу шматочків. Першого разу я, чесно кажучи, розізлився, але коли почув, як він сміється, відразу забув про потрачені в пусту дві години. Сміх братика я просто обожнював. Він заряджав мене своїм захопленням.
На Аустерліцькому вокзалі мене зустрічала мама. Коли ми сіли в машину, вона сказала:
— У мене для тебе хороші новини – добра і погана. З якої почати?
— З хорошої.
— Учора дзвонила директриса Граншана. Вона готова прийняти тебе, тільки прийдеться здати щось на кшталт екзамену…
— Пффф… Нічого собі, хороша новина… Екзамеам екзамен? Ха-ха! А яка ж погана новина?
— Твій дідусь у лікарні.
Я так і знав. Досконало точно знав. Я це відчував. — З ним щось серйозне?
Важко сказати. У нього був напад, зараз його обстежують. Він дуже слабкий.
— Я хочу його навідати.
— Ні. Поки що не можна. До нього зараз нікого не пускають. Йому треба відновити сили…