У всякому разі, це була остання розмова з Комацу. Вона відбулася наприкінці вересня. Після того збігло понад два місяці. За звичай Комацу полюбляв довго розмовляти по телефону. Звісно, вибирав співрозмовника, але мав схильність за розмовою відразу обговорювати ідеї, що виникли в голові. И заради цього Тенґо виконував, так би мовити, роль стіни, від якої відбивається тенісний м'ячик. Коли в Комацу з являлося бажання, він навіть знічев'я постійно дзвонив
Тенґо. Загалом у несподіваний час. Коли ж не мав бажання, дуже довго по телефону не говорив. Та от понад два місяці мовчанки — такий випадок траплявся рідко.
"Можливо, він не хотів ні з ким розмовляти?" — подумав Тенґо. З будь-ким таке може статися. Навіть з Комацу. Та й Тенґо не мав справи, яка вимагала спішного обговорення. Попит на "Повітряну личинку" впав, громадськість майже перестала нею цікавитися, а Тенґо знав, де насправді перебувала Фукаері, що зникла безвісти. Якби Комацу захотів щось обговорити, то зателефонував би. І якщо не телефонував, то, значить, не мав про що говорити.
"А все-таки було б ліпше, якби незабаром подзвонив", — подумав Тенґо. Бо слова Комацу "про це знову поговоримо якось найближчим часом" на диво міцно запали йому в голову.
Тенґо зателефонував товаришеві, який заміщав його в підготовчій школі, й розпитав, як справи. Той відповів, що все гаразд, і поцікавився, як почувається батько.
— Все ще перебуває в коматозному стані, — відповів Тенґо. — Загалом стабільному: дихає, температура тіла й кров'яний тиск низькі. Однак лежить непритомним. І, здається, не відчуває болю. Наче перебуває уві сні.
— Непогана смерть, — без особливої емоції промовив товариш. Хотів сказати: "Хоч це, мабуть, і звучить жорстоко, така смерть у певному розумінні, можливо, непогана", — але опустив першу частину фрази. Бо за кілька років навчання на математичному факультеті звик до такого скороченого способу висловлюватися. І не вважав його особливо неприродним.
— Останнім часом ти бачив Місяць? — раптом згадавши, спитав Тенґо. Напевне, вважав, що цей товариш нічого не запідозрить, якщо його несподівано запитати про Місяць.
Той на хвильку задумався.
— Правду кажучи, не пригадую, щоб останнім часом я дивився на Місяць. З ним щось сталося?
— Якщо матимеш час, то поглянь на нього. Я хотів би почути твоє враження.
— Враження? В якому розумінні?
— Байдуже, в якому. Я хотів би почути, про що ти думав, коли дивився на нього.
Настала невеличка пауза.
— Здається, трудно знайти вираз, щоб висловити свою думку.
— Виразу можеш не шукати. Головне — сказати про його явні особливості.
— Що я думатиму про його явні особливості, коли на нього дивитимуся?
— Ага, — відповів Тенґо. — Бо, зрештою, можеш і не думати.
— Сьогодні хмарно й, гадаю, Місяця не видно. А от наступного разу, як випогодиться, постараюсь глянути на Місяць. Звичайно, якщо не забуду.
Подякувавши товаришеві, Тенґо поклав слухавку. "Якщо не забуду". Це основна проблема випускників математичного факультету. Їхня пам'ять страшенно коротка, коли йдеться про річ, яка не стосується їх безпосередньо.
Залишаючи оздоровницю після зустрічі з батьком, Тенґо попрощався з медсестрою Тамурою, що сиділа за конторкою приймальні.
— Дякую за допомогу. Будьте здорові.
— Тенґо-кун, ви ще кілька днів тут побудете? — спитала вона, притискаючи окуляри на переніссі. Тепер, коли, видно, скінчилася її зміна, замість білого халата на ній була темно-пурпурова гофрована спідничка, біла блузка й сірий джемпер із застібками на ґудзиках.
Зупинившись, Тенґо подумав.
— Ще не вирішив. Усе залежить від того, як складуться обставини.
— Можете ще трохи не ходити на роботу?
— Ще можу, бо попросив товариша замінити мене.
— А де завжди харчуєтеся? — спитала медсестра.
— У тутешній їдальні, — відповів Тенґо. — У готелі тільки снідаю, а тому заходжу в найближчу їдальню і замовляю комплексний обід або піалу рису із смаженою рибою.
— Там смачно готують?
— Не скажу, що особливо смачно. Та я цим не дуже переймаюся.
— Погано, — нахмурившись, сказала медсестра, — якщо не їсте чогось набагато поживнішого. От чому зараз маєте вигляд коня, що спить стоячи.
— Коня, що спить стоячи? — здивувався Тенґо.
— А ви коли-небудь бачили коня, що спить стоячи? Тенґо хитнув головою.
— Ні, не бачив.
— Він має такий вигляд, як от зараз ви, — сказала медсестра середнього віку. — Раджу зайти у вбиральню і подивитися на власне обличчя в дзеркалі. Відразу не зрозумієте, що спите. А лише тоді, коли добре придивитеся. Хоч ваші очі й розплющені, але нічого не бачать.
— А хіба кінь спить із розплющеними очима?
Медсестра кивнула.
— Зовсім як ви.
У цю мить Тенґо захотів піти у вбиральню й подивитися в дзеркало, але передумав.
— Зрозуміло. Постараюсь харчуватися чимось пожив-нішим.
— Ну, якщо так, то чи не хотіли б ви піти кудись і посмакувати смаженим м'ясом?
— Смаженим м'ясом? — Тенґо рідко коли їв м'ясо. Не те що не любив його, а просто ніколи не хотів його. Та коли медсестра запропонувала, то відчув, що після довгої перерви можна скуштувати м'яса. Можливо, організм справді вимагав доброї поживи.
— Ми всі вирішили податися сьогодні ввечері кудись і попоїсти смаженини. Ходіть і ви з нами.
— Хто "всі"?
— Домовилися піти втрьох о пів на сьому, після роботи. Ну, то приєднаєтеся?
До згаданої трійці входила також медсестра Омура, мати двох дітей, що встромляла кулькову ручку у волосся, і невисока молода медсестра Адаті. Мабуть, і поза роботою вони всі дружили. Тенґо задумався над пропозицією посмакувати разом з ними смаженим м'ясом. По змозі не хотів порушувати свого простого ритму життя, але не знайшов підстав для відмови. Усі знали, що в цьому містечку він мав удосталь вільного часу.
— Якщо не заважатиму, — відповів Тенґо.
— Звісно, не заважатимете, — сказала медсестра. — Ніхто не змусить нас запросити людей, що заважатимуть. А тому не соромтесь і приєднуйтесь до нас. Іноді непогано, коли в компанії є здоровий молодий чоловік.
— Що здоровий, це правда, але... — сказав Тенґо невпевненим голосом.
— От і добре, — по-діловому підтвердила медсестра.
Робоча зміна трьох медсестер, що працювали в одному медичному закладі, рідко закінчувалася одночасно. Однак вони якось примудрилися створити таку нагоду один раз на місяць. Утрьох вирушали до міста, їли "щось поживне", пили вино й співали караоке, завдяки чому, по-своєму гульнувши, витрачали зайву, так би мовити, енергію. Такої розваги справді потребували. Життя в провінційному містечку було одноманітним, а на роботі, крім лікарів і медсестер, вони бачили тільки стариків, що розгубили свої життєві сили й пам'ять.