Константинові стало жаль старого жебрака, особливо, коли зауважив, що Абелева одежа порвана на лахи, одна нога боса, а крізь дірку на спині видно на плечах криваві смуги від пуги.
Закидав Абеля питаннями, але той лише плакав і бурмотів цілком незв'язно.
— Ну, вже співай!
І Абель заспівав знову:
— Тебе шукав... Тебе шукав.
— Хто?
— І я, і той товстий пан... з замку... Всі шукають. І сам диявол. Еге! Тікай і не попадись! — Раптом жебрак затрусився увесь: Абеля били! І пси кусали! — показував покривавлені литки. — А Абель шукав! Тебе шукав!.. Хочеш хліба? — і вже з щасливим сміхом витягав з торби цілу пшеничну перепічку. — На, їж! А дукати маєш? Маєш дукати?
Константин, не зрозумівши, почав шукати кисет.
— Абель тобі дасть. Твої, що мені кинув... Лише не всі! Одну найбільшу кружалку я дав водяникові. Еге. Він тебе за те врятує.
Константинові було й радісно, й прикро. Коли б не дурник, принаймні міг би розпитати. А так треба про більшість догадуватись. А все-таки вияснилося, що "замок і той товстий пан — далеко, а місто близько", що Константина хоч і шукають, але ж в протилежному напрямі. Але батько дуже лютиться й— видимо — найліпша рада: тікати далі.
— Їдь, їдь, їдь! — співав Абель, цілуючи його стремена.
— Слухай, Абелю, не кажи ж нікому! Чуєш, не кажи!
Абель накрутив головою:
— Не скаже Абель... Ні рибам, ні квітам. Їдь! —Абель притулив до юнакової руки свою мокру щоку, а потім враз відкинувся й цілком розумним рухом перехрестив Константина.
— Стережись чорта! — крикнув наостанці й також раптом зник в кущах, як був з'явився. За хвилину почувся ще раз його голос:
— Не бачив... Абель нікого не бачив. Не бачив...
Локі стрибав біля Константинового коня. Ліс порідшав і чіплявся за порослі мохом скелі. Велетенські, немов закам'янілі кораблі, вони то стояли нарізно, то збігались в цілі флотилії. В мертві закам'янілі флотилії.
На боках тих скель-кораблів рівними рядками вирізувались дивовижні знаки, ніби нечітке письмо давно вимерлих велетнів, що записали на цих каменях свою химерну історію. Може, це була історія того, як висихало це море? Чи оповідання про те, як потоплені кораблі перетворились у скелі?
Константинові було тоскно. Тільки тому, що тих химерних скель він ніколи не бачив раніш, догадувався, що далеко від'їхав від дому.
З щілини, з-поміж уламків каменю виткнулась вся облита сонячним променем, що прорвався між ялинами, білесенька, стрімка берізка. Була як молоденьке злотокосе дівчатко, що чекає за каменем, чи вже їде стежкою милий.
Була гарна, аж привернула юнаків погляд, хитаючи вітами, мов посилаючи привіт. Та зненацька Локі кинувся під березу й щез над скелею, відкіль вирвався розпачливий жіночий зойк. Пес загавкав уїдливо й загрожуюче. Константин затиснув в руці пугу і захвилювався.
Казка?.. Зачарована дівчина — берізка кличе па поміч? Але голос був явно не дівочий! Швидше нагадував покрик до берізки,й заглянувши за скелю, мимоволі засміявся. В кущах, переплутаних ожиною, серед двох великих кошів з рослинами вимотувалась невелика на зріст, стара вже жінка. Ноги її, в червоних панчохах, заплутались в ожину, мов у сильце, й дуже кумедно смикались. А цупко накрохмалену хустку зачепила галузка глоду. При кожному русі жінки галузка підносила хустку, мов шапку, й знову насувала її або на очі, або на маківку, немовби граючись з полоненою, круглясте, жовто-гаряче обличчя якої мінилося в різні гримаси — досади, болю, сорому й страху.
— А іди ти від мене, чудовисько! — кричала вона на пса. — От, гадюка пекельна,— адресувала вона вже до ожини. — А той стовбичить, і не поможе бідній жінці! — кинула й Константинові. — Колумбо! Колумбо! Чи тобі позакладало?!
Константин витягнув кинджал і розсік ожинові вужі.
— Е, тіточко! — сміявся він. — Не часто мій пес зловить таку зацну здобич! Таки ж бо й мала дитина знає, хто заплутується в ожині! — глянув на коші з різноманітним зіллям. — Так і є? Певне, даватимете мені за звільнення корінь, що відкриває сховані скарби, а може, той лист, що дає всю життєву мудрість?
Жінка, підвівшись та обтрусившись, заклала руки в боки й якусь мить мовчки й визивно розглядала подорожнього. Не виглядав як волоцюга чи розбишака. А сокіл в дорогому каптурику та з срібними балаболками на лапках робили постать юнака навіть загадковою. Також і кинджал, вицяцькуваний камінцями-самоцвітами, й випещені руки вражали,явно не пасуючи до ремісницького одягу.
— Якийсь небуденний пташок! — помислила фрау Тільде. — Чи за кимось полює, чи від кігтів чужих тікає? Мушу дізнатись!" — сказала в душі, а вголос промовила:
— Та ти, бачу, парубче, на язик лепетливий! Отож, скажу тобі зразу: нема в світі такої правди, щоб бодай тричі не сходила на брехні, але ж і брехня здебільшого має трохи закваски праведної. Хіба ж не так? Що чарівниця не може перервати ожини, то кожному відомо, але ж правда й те, що кожній жінці, бодай і такій бабезі, як я, приємніше з нагоди вибратись за допомогою гарного, ставного хлопця.— Й вона весело та голосно засміялась.
Потім почала оглядатись довкола.
— Щось згубилось? — спитав юнак.
— Та моє сокровище не згубиться, тільки дивлюсь, де воно. Поки що таки дякую за поміч і таки запропоную в віддяку: може, зілля на рану, може, коневі, як закульгає, ліків? Ми-бо для нашого фізикуса ходимо з донькою по ліки. Ось наскладали вже такі коші, що аби лише донести!
— Спасибі, — відказав Константин. — Я — не вояк й рани маю не часто. Найліпше ж, тіточко, мені віддячите, якщо скажете найкоротшу й певну дорогу до міста, бо я таки зблудив у лісах.
— Таж ось як не видко. Тільки вийдемо на узлісся, то й побачимо соборні дзвіниці.
Зашуміли віти: по скелі обережно сходила легка й граціозна молода дівчина з кошиком на руці. Була в темній міщанській сукні, чистій і гарно вшитій, хоча й в щоденній, саморобній. Углядівши чужинця, на мить затрималась, ніби вагалась, однак враз спускалась далі, спокійно й без сором'язливості. Привіталась.
— Отсе ж і моя "згуба". Колумба зветься, донька моя,— заявила стара міщанка. То, як охота, підемо разом: коротша буде дорога. А, вибачайте за цікавість, кого маєте шукати в місті?