"Не блазнем би йому бути, а вояком",— подумав чомусь.
Вважав вояків за особливу відміну людей, яким ніколи не бажав бути подібним. Не любив боротьби, змагання. Коли ж не було змоги уникнути суперечки, виступав лише з хвилевим, хоч часом і одчайдушним протестом.
Але його завзяття взагалі падало раптово, немов зривався з високості, й тоді лишався долі без бажання дряпатись знову вгору. "Солом'яний віхоть",— дратуючись, говорив інколи про нього батько, що бажав би бачити іншу вдачу в останньому в роді Анклітценів...
Кінь почав прясти вухами. Константин потяг повід і спинився. Десь здалеку долітав спів, немов церковного хору.
— Не дроворуби,— сказав сам собі. — Хіба похорон? Але чого б же ховали в лісових хащах?!
Згадались оповідання про блукаючі душі, що просять молитов та погребіння в освяченій землі. По спині пробіг холодок і сховався у волоссі, дмухнувши зимним подихом по шиї. Юнак помацав квапливо: чи не забув нагрудного хреста — римської реліквії, благословення небіжки-матері. Хрест, що був оправою для шматочка з правдивого хреста Господнього, був на місці. Не страшно. І справді: чого боятись зустрічі з духами, коли ж ні привиди, ні мана не ходять при сонячному світлі. А все ж таки їхав уперед помалу. Спів усе наближався: співав чоловічий, досить значний хор. Мелодія коливалась, як човен на хвилі, впадаючи в лад крокам. Ухилятись з дороги в гущавину було й небезпечно, щоб не здибатись я диком чи ведмедем, тож лишилось одно: їхати напроти. Адже ж розбишаки не будуть виспівувати пісень побожних, а тим більше — так довго. Нарешті вдалині, де лісова доріжка творила зелений тунель, замаячив на високому держалні білий хрест, за яким повільним кроком посувалась чимала палка темних постатей. Проща!..
Константин придивлявся до сіро-гнідих, запорошених одягів, формою подібних до капуцинських. Підперезані мотузками люди мали па пасі гарбузяні пляшки на воду, високі пілігримські палиці, дехто, повен дум побожних, не хотів дивитись на грішний світ і мав спущену аж на очі кобку. Йшли гуртками, але творили один довгий похід в доброму порядку, як личило побожній прощі.
— Чи не податися з ними в невідомі світи?.. Ні, неможливо, хоч і цікаво. Неможливо, бо прочани йдуть повільно, затримуються часто: ранком слухати службу Божу, вдень — перепочити, а вночі ночувати під стріхою. При такій мандрівці далеко не помандруєш, коли в п'ятах погоня!
— Grüss Gott! — перший привітався Константин, як валка підійшла до нього.
Йому відповіли приязно, але без низькопоклонства. Висока мета, що провадила прочан — безсмертний Рим — підносила у власних очах цих підневольних, затурканих і заляканих в буденному житті людей, наповнювала їх самопошаною й будила почуття власної гідності. А тим часом, як це враз зауважив юнак, це були здебільшого "панські люди" — селяни, майстри-ремісники.
— Приймете й мене до свого гурту, люди побожні ? — спитав Константин, не досить ясно собі уявляючи, який мусить взяти до них тон.
— До Рима? — без здивування запитав ватажок.
Про далекі-бо прощі звичайно вперед бігла чутка, й по шляху, де така проща проходила, до неї часто приєднувались нові люди, яким це дозволяли обставини, або ж ті, що мусили дотримати даної при якійсь пригоді обітниці.
— Ні, до Рима я ще не готовий, — відказав юнак, — але мені якийсь час буде з вами по дорозі.
За хвилину він і прочани вели вже приязну розмову, бо ж вони не пізнали в ньому пана, але вгадували панського ловчого, що вишукує звірячі лігва для прийдешнього панського полювання.
— Не будемо бога гнівити, — оповідали, — маємо над собою доброго пана.
— Жити можна! — з переконанням підтверджували інші.
— Деякі — то й бозна-чого від нашого брата вимагають. А нашому аби віддав до замку три міри пшениці або чотири — жита, десяток курей, шестірко гусей, копу яєць та ще трохи відробив у лісі або на полі, — то вже чоловік і вільний.
— Звісно, як нема війни!
— А ремісникам, може, ще й легше, коли не ліниві. Он іде коваль Франц. Добрий коваль і свого діла митець. Він повинен постачати впродовж року п'ятдесят підків та дванадцять соток вухналів. А він тобі за неповний рік накував три тисячі гвіздя, та півтори сотні підків. От пан його, й відпустив аж, на два роки.
— А чому ж між вами нема жіноцтва? — запитав Константин.
— Ми-бо — братство. Нам в святу путь з бабами не годилося б.
— А там он — ззаду, четвертий від кінця, з вусами вгору,— показував Константинові прочанин, що йшов побіч його стремена,— так то буде тобі камрад: теж ловчий і знаменитий мисливець. З коня стрілою ластівок влучає!
— То правда, що Гайнріх — славнозвісний стрілець, але ж більш він знаменитий не тим!..— проказав інший, явно чекаючи, щоб чужий чоловік запитав, а він міг би похвалитись своїм земляком. Константин зрозумів і запитав:
— А чим же? Розкажіть.
— Та з Гайнріхом Купцом нашим трапилась, можна сказати без перебільшення, просто чудесна пригода. А було це ось як. У пана з Кірхентурма заслабло паненя. Чого вже тільки не робили, до яких знахарів, шептух і лікарів не вдавались!..
— Навіть грішних сарацинів-лікарів привозили! — додав хтось з гурту.
— А так, вже й ліком з товченого смарагду, найдорожчого тобто в світі каменю напоювали. Але дарма, нічого не помагало. Аж ось тобі й трапилося Кунцові — він тоді за панським звіром доглядав і в лісі мешкав — таке, що міг він ту панську дитину, в лікарюванні сам нічого тобто не тямлячи, врятувати.
— Як же це так? — вже й справді зацікавився Константин.
— Отож-бо й є, що чудом. Слухай-но. Почалося з того що приблудилась якось до Гайнріха сарна. Була, бач, з пораненою ногою, то й не тікала. Й стала вона така "своя", мов тобі пес: ані трохи Кунца не лякалася, гладитись приходила, у вічі йому заглядала, немов усе щось йому сказати хотіла.
— Та й сказала ж бо! — втрутився сусід.
— Ти стривай, Гансе! Почав уже розповідати я, то вже хай сам і закінчу. Так ото ж,— кажу,— немов усе сказати Кунцові словами хотіла, мабуть, так: — "Поможи мені,— мовляв,— чоловіче добрий!" Ну, Кунц, звісна річ, як мисливець, мусить тямити, як рану перев'язати. От і почав він тій сарночці її ногу ликом бинтувати і, що там слід, робити. Якесь зілля прикладав чи там павутиною притоптував,— не скажу, бо я того до пуття, виходить, не знаю. А сарна ж та, тобто хвора, виходить, щодня тобі в одну пору приходила, та й кінець. Та одного дня, як стало вже їй зовсім добре й вже прудко могла бігати,— не пішла на ніч до лісу, а там, під мисливнею, й залишилась. Кунц тоді відчинив ворота та й покликав її у дворище. Вона й пішла. А він — Кунц тобто — й міркує собі: відведу, каже, її на панський двір, до замку тобто: паничі з нею гратись будуть. Та й не без того, щоб і пані чогось не подарувала в нагороду, бо ж і пані у нас — добряча душа. Так ото так міркує собі Гайнріх, аж та кізонька до нього наблизилась, на всі боки оглянулась, немовби боялась, що хтось її підслухає,— що то, дарма що безсловесна тварина, а бач яка розумна! — усміхнувся оповідач,— та й заговорила до нього, до Кунца тобто, справною людською мовою: "Не відводь ти мене,— говорить,— чоловіче, до замку, бо мені,— каже,— в широкому лісі догідніше, як по панських оселях. А що ти,— каже,— мене пожалів та мені в біді пособив, то й я тобі,— говорить,— віддячуся радою, за яку матимеш далеко більшу нагороду від своїх панів, як за те мав би, що мене за іграшку паничам відвів би. От там,— каже, он там росте,— говорить,— от таке зело, листям ніби на півників скидається, а цвіте жовто, як лілія. Викопай,— каже,— коріння з того зілля, поклади в горщик, а поверх повне горнятко наложи багном з озерця лісового, що біля трьох дубів. І коли почнуть тим ліком дитині груди мастити,— то до двох тижнів буде воно здорове, як риба". — І що б ти собі думав? Сталося достеменно так, як сарна повідала: за два тижні паненятко вже бігало. Ну, а Кунцові —звісно — добре. Та він—чолов'яга незлий і високо попід небеса не заноситься, дарма що тепер велику силу має.