Серед гостей, просто перед Бертольдом, стояв живий, реальний, з дитинства Бертольдом улюблений "чернець-вартівник" з батьківського замку. Перед ним був той, хто був для нього ще з дитячих літ солодкою загадкою, близькою й дружньою істотою, в присутності якої — навіть в присутності його мальованого образу — він, Константин, знаходив задоволення й радість життя, спокій душевний і силу до подолання більших труднощів. І от — той мальований, неживий образ тепер ожив і стояв перед ним, в його лабораторії, коли він, Бертольд, так тяжко боровся з самим собою, щоб не пуститись берега й не наробити нечуваного в кляшторі бешкету й осудовиська.
"Et verbum caro factum est",— вилились всі Бертольдові думки в одну формулу.
Сльози підступили до горла. Серце скакало, готове вирватись з грудей. В мозку підплигувало, як стрибав колись роздратований Локі, одно одним слово:
— Нарешті! Нарешті! Нарешті!
А він, той "він" — без наймення — стояв, дивився Бертольдові прямо в очі й своїми мудрими, блакитно-чистими, як у дитини, легенько усміхався, розумів Бертольдові почування й неначе говорив мовчки: "Так, так! Це я"
Бертольд не міг відірвати від нього свого погляду. Він знав на портреті кожну рисочку, навіть напрям маляревого мазка, на тім чи іншім місці ряси, перегиб хвилястої, "мов мед текучий", бороди, й тепер шукав, перевіряв на живій людині всі ті знайомі й так любі йому з дитинства риси.
Так, це — дійсно "він". Це — він, і нічого йому не бракує. Прекрасно збудована, ні худорлява, ні повна постать в розквіті людського віку. Обличчя, як з білого мармуру вирізьблене, закінчене тонкими, мистецькими лініями. Золотиста, неначе з гофрированого шовку борода, довга, пухка, "текуча". І ті щирі, притягаючі, як магнет, очі. Чи ж були колись ще інші такі самі на світі, щоб так відповідали всій постаті, повній досконалої гармонії?
"Нарешті зустрінулись! — бігли думки. — Тепер пізнаємось. Почую його мову. І зненацька безмежна відданість охопила всього Бертольда. Коли б ще не присутні, можливо, що кинувся б до гостя й цілував би йому руки, ноги.
Я піду за ним. Я буду з ним. Куди піду, де буду,— то однаково. Аби з ним, з ним!..
І ніби відгук Бертольдової радості, десь близько-близько, немов біля нього, задзеленчали сріблястим сміхом ніжні дзвіночки...
— Сарна під вікном...
І вона, та освоєна сарна, була така мила. І весь світ став осяяний. Навіть "патер Цитринус" зі своєю безконечною балаканиною про cucurbita, і той був милий і достойний подяки за те, що привіз із собою цього "вартівника", який не дивився більше на Бертольда, а легенько скручував у руці пергаментний сувій.
Бертольд усміхався. Очі його палали, навіть темний рум'янець пробився на його оливкових щоках, а руки були притиснуті до серця. Йому здавалось, що над його висками віють легесенькі крила. Чомусь на одну мить, як тінь прозора, понад думками пролетіла хмаркою Колумба... Але та хмарка враз розвіялась: йому засяяло світло з блакитних очей "вартівника", й вуха були повні веселої, ніжної мелодії срібних дзвіночків, що вже видзвонювали не там, в кляшторному саду, а таки прямо в Бертольдовому серці...
VIII. ТАЄМНИЦЯ
Духа лінощів, жури, владолюбства
та пустомельства не дай мені.
Єфрем Сиріянин
Гості пішли на відпочинок до приправлених їм зі всіма можливими зручностями келій. Час рекреації. Але в цілому кляшторі така тиша, як буває у велику п'ятницю. Бо ж отець гвардіян наказав братії лише мовчки прогулюватись в саду, не робити жодної праці, що викликає якісь звуки, розмовляти стиха й не славити Господа ані співом, ані грою на музичних струментах. Щоб дати повний спокій гостям для відпочинку таким чином порушили й одвічні кляшторні звичаї. Бертольдові не пощастило ні в лабораторії, ні потім в порі обідній та по обіді підійти ближче до того, кого він в духу називав "своїм" братом. І від цього пригас його радісний настрій. На серце неначе хто насипав попелу. Думка зів’яла, втратила пружність і лежала нерухома та безсила, мов розкручена пружина.
Блукав самітно віддаленою, зарослою хащами частиною обори, що лежала далеко за парком. Сюди звичайно не ходив ніхто з братії. Тут було завжди порожньо й тишу порушували тільки самі птахи та вивірки. Бертольд любив ці здичавілі алеї, поплутані диким хмелем та ожиною, на якій висіли темні гранати всуміш з довгастими коралинами барбарису. Великі старі осики творили тут окремий гайок. До них, немов гості з чужої сторони, прийшли темні пірамідальні тиси та кілька старезних хамакипарисів-туй.
"Ніби тіні колишніх ченців, перевтілених у дерева",— часто думав, проходжуючись, Бертольд.
Згадав і сьогодні це порівняння, але терпкий усміх торкнувся його уст і в думці Бертольд додав: "І навіть перевтілені не хочуть покинути кляшторних стін. Подумати, як тут, справді, гарно!"
Вперше за весь час перебування в кляшторі спитав себе про це. І ніби хтось поставив його збоку, й несподівано кляштор видався йому в'язницею або труною, до якої впакували його, живого, навіки.
"Стривай! спинив сам себе. — Та хіба ж ти опинився тут не з власної волі?"
"Добре з власної волі,— відповів якийсь інший голос, — коли треба було рятуватись перед збожеволілим батьком!"
"Так ти ж від смерті тікав і тут шукав життя. Навіть казав, що життя в кляшторі вважаєш за єдино можливе для вченого, котрий хоче працювати"
— Ну, казав! Так що з того? — злісно й вголос спитав Бертольд. — Тільки осел завжди лишається при своїх думках, а людина чей же може думати різно.
"Може, коли щось в ній чи довкола неї міняється,— відказав голос. — Май же сміливість сказати собі самому, що змінилось не те, що довкола тебе, а те, що в тобі самому!"
Бертольд сперся спиною об стару сріблясту осику й скупчив думки, щоб знайти, як велить чернече "правило", в побожних роздумуваннях помилку в своїй душі, й тим налагодити зруйновану рівновагу. Але чомусь незвичайно нудними й непотрібними здались йому сьогодні "роздумування по правилу". Ялові вони, як і вся його тутешня праця. Бо ж і думки, і вся його душа замкнена тут в грати всяких правил та приписів, не потрібних ні людям, ні Богові.
"І душу взяли у в'язницю",— знов приходить лиха думка, а її здоганяв ще більш грішна: "Чи ж не ліпше було б у пеклі, як тут, де він крутиться і вдень і вночі біля свого горна? А за що?"