— Моя, на жаль, жодних,— відказав фізикус.
— Не будьте занадто скромні,— завважив Лекерле,— адже ж студії в вашій лабораторії є одночасно й кляшторним новіціатом.
— Чому — новіціатом?
— А як же, коли ж ваші учні один по одному йдуть просто з лабораторії та до кляштору,— і, знову посміхаючись, Фрідріх рахував, загинаючи пальці: — Константин — раз, Колумба — два...
— Не жартуйте, мій друже,— серйозно відповів фізикус— Колумба, як правдиве золото, була спочатку випробувана вогнем, а потім за життя почали її називати блаженною.
— Знаю,— сказав Лекерле. Вона й справді молодчина: це ж бо щось горіти й не згоріти! Зате матінка... Мабуть, сьогодні пере сорочки в Леті. Якщо й не грішним душам, то принаймні Гермесові Трисмегістові.
— І найприкріше, озвався Карл,— що минув лише один рік по процесі, а вже остаточно доведено, що фрау Тільде ніколи відьмою не була...
— Ото ж і я кажу,— додав Лекерле,— могла б ще й сьогодні прати на землі...
— Так,— відповів у тон фізикус,— могла б, коли б не так завзято ляпала язиком, дужче, ніж праником... І, власне, за те тільки й кілок в могилу її вбито, й маку в труну насипано.
— А навіщо ж маку?
— Хіба ж не знаєте? Адже ж відьма чи там чарівник лише тоді може встати з могили, коли перерахує увесь насипаний йому мак по зернятку й не зіб'ється, ані на одну зернину. А покійна була кепський математик: прорахувала все, й своє, й Колумбине.
— До речі,— сказав Лекерле,— от говоримо собі про ту нерозумну прачку, як їй, між іншими, чимало пошкодив той аспид, чи "стародавній змій", котрого вона нібито мала виплекати з кривавого яйця. А тим часом нещодавно я читав прецікаву працю одного вченого домініканця, котрий, базуючись на підвалинах теологічних, без яких нема справжньої науки, законами природними довів, що налиті кров'ю курячі яйця зовсім не віщують ні кривавих війн, ні стихійних катастроф. Нібито це явище є лише ознакою певної хвороби несущої курки. Що така хвороба не псує самого яйця, а воно не шкодить людям,— це доказав отець домініканець в присутності вчених і духовних осіб, а також і членів святої інквізиції,— з'їв кілька таких яєць,— сирих, варених на м'яко й варених на твердо.
— Як на мене,— усміхнувся фізикус,— то такий досвід був би фатальним: я взагалі не вживаю яєць. Але сперечатись з тим, що признала й свята інквізиція, я також не буду. Ченці говорять, що птиця, створена в день шостий, вкупі з рибами,—є пісна. Нехай, я погоджуюсь. Коли б вони визнали, що й гадаринські поросята також пісні, мов риба,— я теж сперечатись не буду.
Лекерле покрутив головою:
— Таки нагнали вам холоду, магістре?
— Скажіть ліпше: обіцяли занадто багато тепла! Мало бракувало, щоб тоді не спекли мене вкупі з Тільде, як пісне курчатко.
— Ну, а врочисте запевнення від підозрень "на всяк час життя"?
Фізикус махнув рукою:
— Е, друже! Чи ж і ви повірили б мені, коли б напевне знали, що обидві відьми сходились у мене в лабораторії, як у себе вдома, й брали участь в моїх розмовах з псом? Взагалі той Локі мало не віддав мене в руки Анклітцена, а також і святої інквізиції.
— Мені було незрозуміло,— сказав Лекерле,— що ви не встигли втекти завчасу. Невже ж не передбачалось небезпеки?
— Неполохлива людина завжди вірить, що небезпека, яка насувається, її мусить оминути. По-друге, я вже знаю з досвіду, що або треба зникнути ще тоді, коли небезпеку мало хто і передбачав, або ж треба переждати найвище напруження. От я й вичікував.
На сходах зачувся гармидері двері самі собою відчинились від дужого стусана й в хату плечі й, немов на поклик, згаданий Локі. Мокрий, заклопотаний, він кидався то до Лекерле, то до фізикуса. Гавкав, вищав. Зачепив розмаханим хвостом келих з вином, намагався когось лизнути в губи.
— От чорт собачий! — неначе обурився фізикус, роблено підвищуючи голос, — жодної пошани до мого нового плаща. Ну, добре ж, щ,о хоч вино біле! — обтрушував він свою нову одежину, закапану вином.
Фрідріх вхопив пса за вуха, набравши їх у повні жмені.
— Почекай, скотино! Ось побачимо, як ти заживеш у кляшторі, як відвеземо тебе Константинові.
Горбань Карл з явною гидливістю відсунувся набік. Він не любив псів.
— Не розумію, навіщо треба з ним возитись? Дозвольте мені, щоб я дав йому ліку: він поможе швидше, як братів поміг Анклітценові.
— Ні, ні,— сказав Лекерле.— Ми мусимо його відвезти. Він придасться кляшторові, в який впакував стільки добра Константин. А ми зробимо цим і йому приємність, і самі остаточно здихаємося пені.
— А звісно,— потвердив фізикус.— Тільки треба було б його десь замкнути до ранку, щоб кудись не втік, заброда. — І, повернувшись до Карла, запитав:— І як можете ви, з вашою м'якою душею, майже дівочою вдачею, пане магістре, не любити звірят? Це ж істоти, яких ми всі безнастанно кривдимо, як...— долав усміхнувшись,— як і жінок...Тому, мабуть, і нема жінки, котра б не любила тварин.
— Може, звірята щасливіші за людину, терпко відказав горбань, — бо ж хвора чи скалічена тварина пропадає. А людина... — він махнув рукою й відійшов до вікна.
— Може б, ми трохи пройшлися, подихати повітрям? — запитав Фрідріх, щоб змінити тему розмови.
За хвилину всі троє ішли повільною ходою вулицями Нейштадта. Не було ще цілком поночі. Але юний серпок місяця виблискував з-поза легких хмарок.
Одна по одній падали білі зірочки снігу. Синьо-фіалкові тіні, переливчасті, мов перламутр, падали від шпичастих дахів і в перспективі перетворювали місто у старий вицвілий килим. Здалеку легенький вітерець доносив відгуки співу. То гуляли в корчмі вояки-наймити, що блукали світами та наймались за гроші щораз новому панові.
— Бойовники, що зробили ремество зі свого геройства! — зауважив Лекерле і, скинувши берет, підставив своє високе чоло свіжому подихові вечора. Йшли якийсь час мовчки.
— Про що міркуєте, магістре? — взяв під руку фізикуса Фрідріх.
— Не вгадаєте... Думаю, що найліпша в світі річ — життя, і найліпше воно тоді, коли минула небезпека. Щоразу, коли це зі мною буває, життя стає мені ще принаднішим, аж я готовий дякувати кожній небезпеці, яка за собою веде радість.
— Так. Гарно жити, коли маєш свідомість, що ти — пан життя.