— Мабуть, горіло десь,— більше з чемності відозвався алхімік. Він знав: фрау Тільде швидше відмовиться від заробітку, як від можливості поговорити з "розумною людиною".
— Не горіло! Ні-ні-ні-ні! — покрутила головою прачка. — Нічогісінько ніде не горіло від минулої святої тройці — най Бог милує! Й поблизу не горіло! Таки б же я знала. Хвала Господові: не в лісі живу, а між людей обертаюся! — Вона пробігла очима по хаті. Зробила кілька обережних кроків й легенько доторкнулася до толяра старого фізикуса. Колись та його одежина була обшита лисячим хутром, але вже давно від пухнатого смушку залишилась сама блискуча, аж до чорного витерта, шкіра. Місцями була й пропалена, як і сам толяр. — Пане фізикусе! Що я вам кажу? — Фрау Тільде понизила голос аж до шепотіння.— Перекажіть своєму учневі чи то фамулюсові, тому... Конрадові з Кельна: хай мандрує кудись далі. І що швидше, тим ліпше! Бо, най Бог боронить, щоб біди не вийшло якої.
Алхімік здивовано подивився на прачку. Дивився, не моргаючи обпаленими біля горна повіками, без вій.
— Що це ви, справді, фрау Тільде? Хіба ж не ви самі...
— Тож бо й є, пане фізикусе, саме тому, що я сама за нього вас прохала, до вас його припровадила й за нього ручилася. Ніде правди діти, відрікатися не стану: як мати рідна, за тим сиротою увесь час побивалася! Бо ж таки добрий це хлопець, добрий. Не як інші хлопці його віку. Таж не раз і не два ми з вами ж таки й про те міркували, що цей "Конрад з Кельна" — такий Конрад, як і я, та й Кельна того так само, як і я, й на макове зерно не бачив. Та все те було б стільки, якби ж сьогодні я такого не наслухалась, що аж вуха мені пов'яли й серце в рурочку скрутилося! Якби не так поспішала, то все б вам до слова переказала. Таж праці в мене, аж голова обертом йде. Сказано: самітній, роботящій удовиці й кількома словами з розумною людиною нема коли...— Нахилилась щільно до самого вуха алхіміка й защебетала дрібно й швидко, немов сухим листям під швидкими кроками зашустіло:
— Цілий світ вже це знає. Вже з півроку шукає грізний пан з Анклітцена свого єдиного сина. Видко ж тільки, що люди Анклітценові більш молодого пана люблять, як старого слухають. У дивний спосіб вони паничика пошукують: все більш про погрози старого лицаря говорять. Все розповідають про те, як має він сина покарати, а про самого неслухняного втікача й за вухом їм не свербить. Так би й десять літ шукали. Так от, кажуть, пан з Анклітцена велику нагороду вибубнував тому, хто бодай хоч схованку сина покаже. Звісно, коли й у Господа нашого серед дванадцяти зрадник один за срібні грошики знайшовся, то що вже людині грішній на вірність людську покладатися, та ще ж особливо, коли золотими дукатами нагороду обіцяно? Панське-бо золото кожному за жидівські срібняки принадніше!.. А до нас же сьогодні самі невідомі, чужі люди насунули: вояки ті вільні, що нової служби та нових панів шукають. Отже, й поміркуйте самі...— і раптом перебила сама себе: — Ось тут застібки нові вам до штанів, вибачайте на цім слові, попришивала... Ах, ти ж, спокусо ти пекельна! — вхопила себе за голову. — Ну ж, подумайте тільки: не з того ж боку понашивала!
Була дуже схвильована, журилася. І голос її вгасав аж до тужного зітхання.
— Останні, ой, останні часи надходять! Гірше вже ніколи на цій грішній землі не було! Та й не буде! Кажу ж вам: не буде! Подумати тільки: батько рідний, пан та багатир отакий — сина-одинака, мов злочинця, оцінює, мало не з собаками шукає! Як на розбійника збройних людей розсилає! Що того гріха, того душогубства на світі! Жити страшно!.. Якби ви почули, що заїжджі купці розповідали... Тільки ж сонечко он вже до землиці припадає! Часу нема на балачки, а то б таки й ви почули. Господи... Матінко Божа, заступнице наша! Від замку до замку — казали — їдеш та оглядаєшся. Лицарі! Ну, та вже добре... А що вже нам, дрібоньким людям? Кожен на босу ногу радо наступить. Чи не так?..
От, хоча б і її, фрау Тільде, взяти: ніяк сусідам своїм не догодить. Поки ходила до церкви щоденно, сичали сусідки, що змолоду нагрішила, а тепер замолює, бо, мовляв, знає, де хвіст у чорта! Як трапилось, що пропустила дві неділі та між ними одно свято,— майже відьмою ославили. Дітям на неї, беззахисну вдовицю, набріхують. Вже швидко псів почнуть нацьковувати, ось побачите! А тут ще ці кози, бодай їх той Нічний Цап задавив!
— Які ще там кози? —з упинив потік балакучості праччиної цілком вже виснажений фізикус,
— Та хіба ж таки ви ще не знаєте? Цілий же світ про це говорить! Катерини, сусідки моєї, Гюнтерки ті кози. Гадюка вона: три кози має, а вони й кішки драної не варті. Не молоко, а так — тьфу-тьфу! — гидь одна те, що вона від тих кіз продає. І сорому нема!
Фрау Тільде обтерла рукою губи: дуже-бо кортіло плюнути як слід, посеред хати.
— Так ота, вибачайте на тім слові, паскуда скрізь на мене набріхує: мовляв, зачарувала я їй тих кіз! А я ж, дійсно, як на гріх, тієї ночі виходила з хати. А вона й цокоче, що я, мовляв, виходила серед ночі чари напускати на її шолудивих кіз! Було це саме на ті вогненні стовпи, що я вам коротко розповідала. А тут ще й гуска моя — я її щоправда замість собаки тримаю — на цілу вулицю герготу наробила, як я з хати вийшла. Фрау Тільде засміялася:
— Це моя Колумба-голубонька вигадала: замість пса гуску тримати. І їсть менше, й несеться, й гармидеру повнісенький двір вчинить наша "швацлізе", як тільки хтось за клямку хвіртки рукою діткнеться!
Однак фізикус не усміхнувся. Загорнувся в свій облізлий толяр, ніби холодом на нього потягло, й поважно промовив:
— Фрау Тільде, бережіться. Вірте мені: нема ніякої радості, коли вас почнуть підозрівати в чарах.
Прачка підперлася в боки й навіть образилась:
— Хіба ж я що або що? Хто таке може на мене сказати? Хто?
Алхімік знизав плечима:
— Хто? Самі ви необачні. Хоч би й з ожиною тією, що Конрад вас виплутав. Хто про це скрізь розповідав: Конрад, чи я, чи Локі? Ви ж самі. Таж ви самі, здорові, знаєте, що по теперішніх часах такі речі не надаються до жартів!
— Що ожиною відьом ловлять? Пхе!.. Та хіба ж я від тієї ожини відьмою зробилася? Слово одне...