Донька дістала з холодильника пляшку горілки, батько відкрутив її, налив тільки собі. Донька розлючено налила й собі і зі словами "За упокій!" перехилила повну чарку.
Батько теж випив.
— Рано ти, доню.
— По перше, погодься, дуже поважна причина. А по друге, якщо жінки нарівні з чоловіками літають у космос, пишуть книжки і довбають каміння, то мають право пити горілку і матюкатися. Бери балик, заїдай.
— Дякую. Але навіщо такому юному створінню так хваць ко перехиляти чарку? Навіть з поважної причини. Мама б не образилась, аби ти пом’янула її мінеральною.
— Почалося! Я так і знала! Мене не треба виховувати!
— Я не виховую, боронь Боже! Тільки ти поки що не літаєш у космос, не пишеш книжки і не тешеш каміння…
— Я вступила до престижного університету! На безкош товний! Скільки батьки витрачають енергії, щоб прилашту вати дітей туди навіть на платний! В тебе були ці проблеми?
Ну от і сиди. Заїв? То давай по другій. Наливай!
Дмитро налив Вікторії на денце, а собі повну. — І мені повну! Що за дискримінація жіноцтва?
— Це з мого боку не сексизм, а ейджизм. Якби раптом отак навпроти мене сидів син твого віку, я б так само, як тільки міг, обмежував горілку.
— Ой, я подивилася б, як би тебе слухався вісімнадцяти літній лобур, якому б ти не давав пити горілку!
— Тобі буде вісімнадцять тільки в березні!
— Ти диви! Не забув!
— Не забув, доню… І я прошу тебе, у тебе, може, спадко вість з боку мами…
— Мама завжди вживала алкоголь дуже культурно!
— Я не про маму. Але мамин батько…
— Не говори мені про того батька, ми мали радість його тут глядіти. Я тобі ще покажу його кімнату… А щодо горілки, то в нашому навчальному закладі всі п’ють. Дівчата п’ють. А вже хлопці! Я розумію, якби я кололася. А пити — це святе!
— А я прошу тебе зменшити свою дозу.
— А як не послухаюсь, то заїдеш у вилицю!
Це був козирний туз дочки, який йому не було чим крити. І тоді він витяг свого козира, який вирішив був не витягати взагалі.
— Якщо ти вже така самостійна і незалежна панна, то навіщо тягаєш гроші у батька зі схованки?
— Які гроші? Я тебе питаю, які гроші?
— Шістсот гривень. Які лежали в секретері у вітальні.
— Я щось не в’їду. Який секретер, у якій вітальні?
— Секретер у вітальні, там де ми жили разом.
— У бетонці?
— В тебе, здається, лишалися ключі від неї.
— Я ними ніколи не користувалася. А в тебе пропали гроші?
— Мене деякий час не було в Києві. Я був у Блюхівці на могилі твоєї бабусі. Там захворів, замість тижня пробув три. І за цей час…
— А може, ти забув і поклав їх в інше місце? Ти пошукай їх.
— Я, Віко, пам’ятаю, що й куди кладу…
— Дивно… Я й забула ту хату, як кошмарний сон, а тут раптом таке. Ти пошукай гроші, добре, тату? — Вікторія пере стала бути аґресивною, а Дмитро спочатку відчув задоволен ня, що зумів приборкати язикату дівчину, а потім йому стало сумно: от уже вдаєшся до дипломатії із такою шмаркачкою.
— Ти з роботи? Я не спитала. Як ти голодний, я можу зварити суп швидкого приготування. У мене є югославський.
Його навіть собаки їдять!
— Собаки? Ти хочеш мене почастувати стравою для собак?
— Страви для собак дуже дорогі, значно дорожчі, ніж для людей. А пакетні супи собаки не їдять. Але цей, югославсь кий, їдять з апетитом.
— Дякую, Віко, твої канапки дуже класні, або як треба казати? кльові?
— Прикольні.
— Так, так, прикольні. Але давай почекаємо Ларису.
— Давай. А поки що я покажу тобі наш дім.
Вікторія показала батькові усі три спальні, включаючи дідову.
— Тут, звичайно, приміщення потребує ремонту, — сказав Дмитро, роздивляючись плями на стінах і геть попсовану підлогу.
— В мене немає грошей, — зітхнула Вікторія.
— Зате в тебе є батько, який уміє все це робити. — І… скільки це буде коштувати?
— Я ще не дійшов до того, щоб брати гроші з рідної донь ки.
— Але тоді я повинна буду готувати для тебе супи з м’яса і овочей, а в мене на це немає часу! Я вчуся!
— Віко, я ж не плачу за твою освіту, як багато інших бать ків дорослих дітей! Отже, я цілком можу виконати ремонтні роботи для тебе безкоштовно і без якісних супів.
Вікторія не змогла втримати посмішку і сказала батькові, що він, здається, класний мужик. А потім згадала, що сьогод ні дев’ятини по мамі і відчула, що зраджує її світлу пам’ять, заграючи з батьком, і виправила ситуацію тим, що схлипнула і застогнала, мовляв, вони з мамою завжди хотіли мати хатню робітницю. Такі жінки, як вони, заслуговують на це!
Дмитро зітхнув, що він і сам винен, що Віка виросла самовпевненою феміністкою. Пригадалось, як дочка незграб но несла тацю з тарілками з кухні до святкового столу, і дядько Володя присоромив її: "І що то за господарочка, яка не може спритно подати такої дрібнички! Хлопці любити не будуть!" І дванадцятирічна дівчинка спересердя кинула тацю на підлогу і закрилася у своїй кімнаті з плачем: не треба нам таких хлопців, які люблять офіціанток! А Дмитро напустився на Володю: які хлопці? Дитині вчитися треба! І Володя за свій невдалий педагогічний випад був змушений збирати битий посуд із підлоги.
У двері подзвонили Лариса з Ярославом. Коли гості чіп ляли свої кожухи, вішалка впала, і Дмитро знову мав би шанс швидко врятувати ситуацію, але в цьому домі немає елемен тарних інструментів, щоб наново почепити вішалку. Він пообіцяв зробити все це найближчим часом, а поки що гості склали верхній одяг на крісла в холі й пішли до столу.
У Ярослава волосся змащене якимось запашним розчи ном. Із нагрудної кишені піджака стирчить чорна хустка, на руці жалобна європов’язка, і сам він ретельно тримає на обличчі фальшиву трагічну маску. Він хапає кулончик на шиї у Вікторії, і Дмитрові хочеться дати йому по руках. Але Вікторія каже "заберись" із кокетливим смішком, і батько вирішує не втручатися.
Сіли до столу.
— Ви, як я бачу, вже почали без нас, — каже Ярослав.
Лариса смикає сина:
— Батько з донькою мають право випити самі, без будь кого… Гаразд, хай земля буде пухом нашій незабутній Вероніці, мир її пам’яті!
Випили. Вікторія знову пепехилила повну. Ярослав також.
— Куди тобі пити, малятко, — каже кузенові Вікторія, — ти ж іще секондарі скул (середня школа (англ.)) не подужав.