На площах і вулицях почали говорити, нібито Аб-мосе збирається одружитись із донькою Апрія — красунею Нітетіс.
Це було останньою краплею. Ну, рабиня Родопіс — то одне, а донька скинутого фараона!..
Ввечері вої облягли палац. Варта замкнула браму, але вони кидали в браму каміння й кричали через мур:
— Усе повернулося до старого!
Аб-мосе зрозумів, що ці люди, які нещодавно посадовили його на престол, тепер зневірились і розчарувалися в ньому. Він вийшов до натовпу й спитав:
— Чого ви хочете?
— Віддай нам Апрія! — крикнув хтось.
Аб-мосе впізнав голос Хефрена. Вустами його найпершого воєводи промовляв народ. "Але чому він опинився серед натовпу, — подумав Аб-мосе, та тут же сам відповів на своє німе запитання: — Поки в палаці старий фараон, ніхто не повірить новому фараонові".
— Приведіть його сюди! — звелів Аб-мосе своїй сторожі, яка стояла позаду півколом з бойовими сокирами в руках.
Незабаром Апрій потонув у розтелесованому натовпі. Бальзамувальники-парасхіти потім і слідів його не знайшли.
Але клопоти нового фараона не скінчились.
Патарбеміс увесь час йому торочив:
— Хіба фараони так себе поводять?
— А що я мушу робити? — спитав Аб-мосе.
— Сидіти на троні й вирішувати державні справи, а не гасати верхи в стані воїв та на ринку серед жінок.
— Я й так півдня клопочуся державними справами.
— А з обіду влаштовуєш бенкети й до самої ночі слухаєш оту чаклунку Родопіс.
Аб-мосе незлобиво посміхнувся зі свого стражденного приятеля й радника:
— Стрілець напинає свій лук лише тоді, коли в цьому є потреба. А після бою знову знімає з нього тятиву. Інакше пропаде пружність лука.
Понівечене обличчя Патарбеміса спалахнуло вогнем, особливо рубці відтятих вух і носа. На таку думку проклятий фараон Апрій не спромігся за все своє життя.
Відтак у палаці й далі сміялася подвійна сопілка й плакали струни кіфари, і все-таки в чомусь мав слушність нещасний щирий Патарбеміс...
Це виявилося пізніше.
Якось уранці, під час обговорення в тронному залі карального походу проти мідян, які намагалися захопити належне єгиптянам фінікійське місто, головний воєвода Хефрен сказав:
— Округи Західної дельти надіслали вдвічі менше воїв...
— Чого раптом? — спитав Аб-мосе.
Хефрен дивився під ноги, стояв похнюпившись і тільки сопів. Таким розгубленим Аб-мосе ще його ніколи не бачив. Хефрен відповів після багатьох наполягань:
— Старійшини касти воїв кажуть, мовляв, треба молотити пшеницю й рис...
— А ще що вони кажуть? — наполягав Аб-мосе, підсвідомо відчувши, що найголовнішого Хефрен не згадав.
— Кажуть, тепер не старі часи... Тепер на престолі сидить фараон з нашої ж касти... Хай трохи пожде...
В тронній залі повисла тиша.
Тепер кожен усе розумів, але ніхто не відав, як зарадити біді. Щось було втрачено на самому початку. Вранці Аб-мосе звелів:
— Скличте старійшин усіх каст Верхнього й Нижнього Єгипту.
За два тижні по тому він улаштував для тих старійшин бучний бенкет. Ритуальне омовіння ніг старійшинам робили в широкій і важкій золотій мисі, в яку потім же всі й плювали та сякали носи. Старійшини були дуже втішені бенкетом, вони по-панібратському розмовляли з молодим фараоном і приязно ляскали його по бритій голові. То було ознакою найщирішої прихильності.
Після бенкету фараон запитав:
— А миса в мене, правда ж, гарна?
— Дуже добра для плювання та миття ніг! — відповів старійшина касти жерців за всіх присутніх. У голосі його чувся глузливий смішок. Отже, каста жерців і досі не змирилася з новим фараоном.
Так подумав Аб-мосе, а вранці наступного дня викликав до себе найталановитішого карбувальника й поцікавився:
— Вмієш карбувати богів?
— Умію.
— Тоді викарбуй мені якомога більшого Ра.
По тривалому часі карбувальник показав йому свою роботу. Аб-мосе лишився задоволений і звелів поставити божий образ посеред найгамірнішого міського торжка.
Це сподобалось городянам і гостям Саїса. На високому й лискучому кам'яному стовпі стояв викарбуваний з ясного золота сонячний бог Ра, що протинає мечем змія, даючи народитися новому дневі. Богомольці один з-поперед одного приносили жертви під новим ликом стародавнього божества.
Аб-мосе знову зібрав на бенкет старійшин каст Верхнього й Нижнього Єгипту, а перед гощенням запитав їх:
— Чи сподобався вам золотий Ра на міській площі? Старійшина касти жерців підніс молитовно руки долонями догори:
— Великий і вічний бог Денного світила, всеблагий і непереможний Ра-Амон, батько й цар богів небесних, земних і підземних! Схилімося перед сяйвом Амона-Ра!..
Під час обмивання ніг Аб-мосе мовив до старійшин:
— Пам'ятаєте оту велику й важку золоту мису, в якій ви мили ноги і в яку потім плювали?
— Для цього діла то була дуже добра річ! — відповів старійшина касти свинопасів.
Тепер тієї миси вже не було: старійшини обмивали ноги в глибокій срібній помийниці.
— З миси я звелів карбувальникові зробити божество, якому ви всі так щиро поклонялися, — сказав Аб-мосе.
Не дочекавшись відгуку, він пильно глянув на своїх збентежених гостей:
— Зі мною сталося майже те саме, що й з отією мисою... Колись я був простою людиною, як і ви. Тоді кожен мав право безкарно обтерти об мене руки й ноги. Тепер я ваш фараон, тож ви мусите шанувати в мені фараона. Хіба ж не самі ви посадовили мене на престол?
Старійшини стояли затамувавши подих. Розум молодого фараона вразив їх усіх. Першими стямилися старійшина жерців і старійшина воїв — двох найважливіших каст: обидва підступили на крок і впали перед фараоном долілиць.
— Богорівний, богорівний... — зашепотіли старійшини решти каст.
Отак почалося сорокатрирічне правління передостаннього єгипетського фараона, якого місцеві жителі називали Аб-мосе, а іноземці — Амасісом.
Щасливий Полікрат
Ми з ним були однолітки. Коли йому минув дванадцятий рік, його прислали з Самосу до Лідії: в мого батька була найкраща в світі школа верхової їзди. Полікрат був середульшим сином самоського царя Еака, тож мій тато взяв його в наш дім, бо царевичеві не личило жити серед простих учнів.
По-грецькому я вже трохи вмів і тоді, тож коли тато підвів Полікрата до мене й порадив, щоб я подружив із ним, я спитав у самоського царевича: