— А якщо я відмовлюсь тобі підкоритися, що він зробить тобі? Також обкарнає ніс і вуха?
— Апрій — справедливий фараон.
— Я кинув жереб, — відповів Аб-мосе. — Але я дуже шкодуватиму, якщо Апрій образить тебе. Цей нездара зовсім не такий справедливий.
Не зважаючи на попередження Аб-мосе, Патарбеміс повернувся з полком до Мемфіса, а за два тижні надійшла новина, ніби фараон справді обкарнав йому ніс і вуха. Заколотники спочатку не повірили чуткам, адже Патарбеміс був одним з найзначніших радників Апрія, та невдовзі до бунтівного міста почали стікатись вої з інших міст Єгипту.
— Апрій — син не доброго Осіріса, а злого Сета! — обурювались вони.
Чутки виявились правдою.
А згодом пішли ще неймовірніші чутки: нібито Апрій веде тридцятитисячне наймане військо.
Тепер головним вождем заколотників став Аб-мосе.
— Боги відібрали розум у фараона, — сказав він. — Фараон веде чужинців проти свого народу! Такого досі не було...
Під рукою в Аб-мосе було вже добрих п'ятнадцять тисяч єгипетських воїв, які й досі прибували з ближніх і далеких міст, відкидаючись од жорстокого нерозумного фараона, який полюбляв усе чуже. Але проти тридцятитисячного війська вони довго не змогли б вистояти, до того ж у стані заколотників бракувало доброї зброї та достатнього запасу харчів.
— Зате ми битимемося проти чужинців! — нагадав Хефрен.
Воєводі Аб-мосе це нараз видалось вирішальним, і він удячно ляснув Хефрена по бритій голові. Хефрен замахнувся й теж його ляснув. Обидва заколотники схопились в обійми й з хлоп'ячими вересками покотилися по землі.
— Хотів би я мати такого фараона! — сказав Хефрен. — А не священну мумію на троні.
Аб-мосе у відповідь лише розкотисто зареготав.
Але Хефрен мав слушність.
Повстанці нараховували п'ятнадцять тисяч бойових сокир, вони майже не мали колісниць і кінноти, зате мали перед собою священну мету: прогнати з рідної землі нахабних чужинців, які зневажали їхню мову та їхніх богів.
А ці чужинці воювали з ними за гроші.
Вирішальна битва між найманцями фараона та єгипетськими воями відбулася біля фортеці Момемфіс у день літнього сонцестояння, коли в Нілі почала прибувати вода.
— З таким закутим у бронзу військом я міг би виступити проти будь-якого бога! — самовпевнено оголосив перед битвою фараон. — Я раз і назавжди провчу свавільних нікчемних єгиптян і змушу їх плазувати в пилюці!
В цій битві його найманці справді не жаліли життя, поле перед Момемфісом укрилось трупами, вдягнені в мотузяні панцирі вої падали як снопи, і все-таки єгиптяни боронилися на своїй землі від чужинців, тож їм допомагали навіть рідні боги.
Битва тривала з ранку до пізнього вечора. Аб-мосе не мав чим захищатися від фараонових колісниць, через те поставив лучників та воїв із пращами, які закидали стрілами й камінням колісничих та їхніх жеребців, утікаючи перед надітими на осі коліс довжелезними сталевими ножами.
Кінноти Аб-мосе теж майже не мав, але ковалі, готуючись до битви, накували залізних "скорпіонів", тож чимало фараонових найманців уже позсідало з покалічених коней і пішки відбивалось од єгипетських сокир.
Аб-мосе ввесь час намагався розшукати в пеклі битви фараона, та його спроби зводились намарне. До того ж доводилося раз по раз підбадьорювати знесилених воїв, найбільш охлялих виводити з січі й повертати їм сили шматком просяника чи кухлем води, а зранених перев'язувати. Це, звичайно, робив не сам Аб-мосе, але він мусив пильнувати, яке крило раті гнеться під тиском фараонових лав, щоб кинути туди вчасну підмогу, затулити пробоїну й не дати найманцям змоги просочитись у єгипетський тил.
І надвечір єгиптяни почали змагати свого фараона.
Аб-мосе побачив його аж уночі, коли на східному небокраї з'явився рожево-блакитний променистий Сіріус, а десь далеко позаду буботів розбухлий водами невидимий Ніл.
— Це той, що нахвалявсь обкарнати тобі ніс і вуха, — сказав Хефрен. — Тепер ми самі це йому зробимо!
Він вихопив з-за пояса пощерблений у битві бронзовий ніж.
— Не чіпай богорівного, — втомлено махнув рукою Аб-мосе. — Хай живе стільки років, скільки відміряв йому божественний пес Анубіс.
— Тоді ми зробим ось так!.. — Хефрен здер з голови фараона позолочену шолом-корону, надяг на голову Аб-мосе й розглянувся. Довкола стояли вої з розпашілими від крові сокирами в руках. Аб-мосе перехопило подих. Він хотів був скинути шолом, але вої хрипко закричали:
— Тепер ти наш фараон!
Так на єгипетському престолі опинився простосмертний член касти воїв.
Спочатку Аб-мосе обрав своєю столицею місто Саїс, у якому раніше був царським воєводою. Саїсці любили веселого воєводу ще в ті часи, прийняли його тепер і як нового фараона, а мемфіські жерці та колишні царські сановники, напевно, погордували б ним.
Палац у Саїсі був просторий і гарний, тепер тут днями й ночами товклися друзі нового фараона й пили з ним вино. Бувало в палаці й кілька сановників колишнього володаря, серед них — покалічений і спаплюжений Апрієм Патарбеміс. Ці люди були дуже потрібні в палаці, бо Аб-мосе та його друзі зналися тільки на тонкощах війни, а ті стали порадниками в державних справах.
Першим зробив йому зауваження Патарбеміс:
— Ти не повинен товктися в юрбі свого палацу та на вулиці.
— Саїсці вже багато років бачать мене на площах та вулицях і звикли до цього, — засміявсь Аб-мосе. — Інакше вони можуть подумати, що я теж богорівний.
— Кожен фараон стає богорівним. Інакше народ перестав би схилятися перед ним.
— Тоді схились переді мною: бажаю випити з тобою по келиху вина!
В палаці Аб-мосе так само лилось вино й бриніли струни грецької кіфари. Аб-мосе не прогнав усіх чужинців з єгипетських міст, навіть скинутого фараона Апрія прикликав на щоденні бенкети. Особливо ж палко вітали тут усі рабиню грека Ксанфа Родопіс. Вона була з народження фракіянка й уміла чудово танцювати й грати на подвійній сопілці. Друзі молодого фараона платили шалені гроші за усмішку чарівної Родопіс.
А за мурами палацу поступово бубнявів новий заколот.
Вої й городяни вже з неприязню дослухалися до звуків сопілок і кіфар.
— Все знову стало, як і було, — ремствували вої, яким не було ходу в палац. — Бракує нам ще тільки греків у бронзових обладунках, але скоро й до цього доживемо.