Золота медаль

Страница 3 из 110

Донченко Олесь

Свою розповідь він так і розпочав спогадами, як вісімнадцятирічним юнаком приїхав він учителювати в село на Полтавщині і як місцевий піп шпигував за молодим учителем. Отець Мефодій намовляв шкільного сторожа підслухувати, про що вчитель розповідає школярам і чи щодня перед уроками читається молитва господня.

— Ну, а сторож, дідусь такий був, усе мені переказував до слова!

Юрій Юрійович лукаво посміхнувся, скинув пенсне, протер хусточкою і подивився проти світла на скельця. Короткозорими очима глянув на клас і так, примружившись, з усмішкою, якусь мить стояв мовчки, наче намагаючись яскравіше відновити в пам’яті картини минулого.

— Так оцей самий дідусь-сторож, звали його Мироном, утяв таку штуку. Прийшов він до попа: "Ой батюшко, що сьогодні наш учитель про вас розказував школярам! Дайте, батюшечко, чарчину, бо в мене аж у горлі пересохло — біг, щоб вас сповістити мерщій!" Отець Мефодій — уявляєте, як це він наливає дідові одну чарку, другу. Пухкі руки трясуться, очі розгорілись: "Швидше, швидше ж кажи, яку хулу на мене зводив!" Дід Мирон випив, покрутив головою: "Ой, справжня хула, що й казати! На власні вуха чув. Сякий-такий батюшка! І такий, і перетакий!" У отця Мефодія урвався терпець: "Який же? Який? Чи, може, в тебе й язик не повертається вимовити?" — "Ой не повертається, батюшечко! Як почав, як почав: святий, каже, наш батюшка отець Мефодій, преподобний! За всіх нас перед богом день і ніч поклони б'є, тому в нього й ніс такий синій, об долівку розплющив! І ми, каже, повинні любити його й поважати, бо він наш заступник перед самим царем Небесним! Його душеньку, каже, давно вже чекають у раю ангели, аж потомились виглядати! Отаке-то розказував про вас наш учитель!" А в мене, ніколи й мови не було про попа!

Юрій Юрійович, так само лукаво посміхаючись, надів пенсне.

— Одне слово, отець Мефодій лишився ні в сих ні в тих. З одного боку — розчарування, з іншого — приємно. Але кращі почуття таки перемогли в батюшки, і він вирішив віддячити мені, виклопотавши мені надбавку до місячного жалування: замість дванадцяти карбованців, я став одержувати щомісяця тринадцять.

В класі прошелестів смішок.

На першій парті підняла руку Ніна Коробейник, опецькувата й низенька дівчина, найкраща учениця в класі:

— Пробачте, Юрію Юрійовичу, я хочу спитати: ви не відмовились од цього попівського подарунка? Я б, наприклад...

Клас гримнув дружним сміхом, не дав їй домовити.

Юрій Юрійович розвів руками:

— На жаль, у мене тоді ще не було такої, знаєте, високої свідомості... До того ж це тривало недовго: через півроку, за доносом цього ж таки отця Мефодія, мене ледве не вислали туди, де козам роги правлять. За віщо? А батюшечка якось довідався, що я читав школярам вірші Тараса Шевченка!

Тепер учителеві вже легко було перейти і до цифр, і до діаграм, які характеризували стан освіти в дореволюційній Росії. Показав він і картину "Біля дверей школи". Вдало поставленим запитанням викликав учнів на суперечку — чи вдався художникові його задум?

Тему картини легко було пов’язати з розповіддю про народні таланти, які в ті безпросвітні часи не мали ні визнання, ні підтримки, і вчитель розповів про Мічуріна й Ціолковського, про трагічну долю експедиції Сєдова...

Пенсне поблискувало то тепло, то суворо. Коли Юрій Юрійович хвилювався чи гнівався, за скельцями металися сині блискавки. З трикутничком русявої борідки і в своєму незмінному пенсне він був схожий на Чехова.

— Юрію Юрійовичу! Можна?

Учитель здивовано глянув на Ліду Шепель. Вона рідко зверталася з якимись запитаннями.

— Я не розумію,— сказала учениця,— ви багато розповіли нам сьогодні такого, чого немає в підручнику. Як же бути? Чи ви наступного разу питатимете про це? Чи все треба запам’ятати?

Знову весь клас гримнув сміхом.

Тільки Юрій Юрійович, насупивши брови, мовчки чекав, доки настане тиша. За скельцями пенсне щось блиснуло й погасло, знову блиснуло коротко, як спалах сірника.

— На ваше запитання, Шепель, ви вже щойно одержали дружну відповідь усього класу. Я вас дуже прошу, подумайте як слід, що означав цей одностайний сміх ваших однокласників. Подумайте... Сідайте!

Цей невеличкий епізод не міг порушити в учителя відчуття, ніби в класі натягнута співуча струна — на кожне слово вона відгукувалась живим тремтінням. Радісно прислухався до неї Юрій Юрійович, читаючи на обличчях учнів їхні думки.

3

Юля Жукова теж відчувала цю невидиму струну — контакт, який утворився між класом і вчителем, і їй теж було радісно і за своїх товаришів, і за Юрія Юрійовича.

Учениця, мабуть, і сама не знала, як вона любить свій клас. Тут була її друга сім’я, і не вірилося, що через кілька місяців доведеться назавжди попрощатися з школою.

Жукова напружено слухала Юрія Юрійовича і час від часу швиденько записувала в зошит якийсь його вислів або думку. Вона старанно вивчала скоропис і робила записи стенографічними знаками.

Дехто з подруг і товаришів незлобиво жартував над її любов’ю до стенографії, яку вона вивчила під час канікул майже самотужки. Юля у відповідь знизувала плечима і підводила вгору чорні кострубатенькі бровенята.

— Як можна не розуміти, скільки оці "ієрогліфи" економлять часу для записів? І особливо для студента або організатора!

Уроки Юрія Юрійовича були для Юлі насолодою. Вона намагалася збагнути, чим вони їй так подобаються, якими чарами володіє вчитель. Учениця записувала його мову, окремі речення чи думки, які її чимсь вражали. Вдома, розшифровуючи свої стенографічні записи, вдумувалась у них, аналізувала кожне слово.

Ні, нічого незвичайного не було в розповіді вчителя. І дівчина робила висновок: справа в тому, що Юрій Юрійович майстерно розповідає та й матеріал десь дістає цікавий...

Юля схилилась над зошитом, і в цю мить її ліктя легенько торкнулась Марійка Поліщук, яка сиділа поруч. Марійка очима вказала на сусідню парту. Жукова глянула, і враз неспокійне знайоме почуття ворухнулось у серці. Знову ця Лукашевич!

4

Варя Лукашевич приїхала з іншого міста і в школу прийшла вже тоді, коли почалось навчання. Вона була дуже тиха, скромна і вродлива дівчина з глибокими темно-синіми очима і довгими віями. Та не цим, звісно, вона звернула на себе увагу класного колективу. В її поведінці було багато незрозумілого, навіть дивного. Досі вона ні з ким не здружилась, у неї не було жодної подруги. Увесь клас дивувало й смішило те, що вона всім учням і ученицям, навіть Ліді Шепель, з якою сиділа на одній парті, говорила "ви". Вона уникала розмов, і бувало, що за весь день ніхто від неї не почує й слова. На перервах її можна було побачити десь у кутку, самотню, заглиблену в якісь думки. Після уроків Лукашевич першою поспішала з класу, і всі розуміли, що вона хоче йти додому сама, без супутників.