Золота медаль

Страница 2 из 110

Донченко Олесь

Скінчивши фотографувати, він елегантно шаркнув черевиками й кинувся подавати Юлі пальто. Вона й незчулась, як фотограф, наче випадково, погладив її руку.

— Це що? — гукнула дівчина.

Марійка побачила, як обличчя її подруги почервоніло від обурення.

Юля помахала в повітрі рукою так, наче попекла шкіру, потім, рвучко повернувшись на каблучках, різко кинула фотографові через плече:

— Карток не робіть! Не трудіться! Ми за ними не прийдемо!

Підхопивши під лікоть Марійку, вона швидко вийшла. На вулиці Юля на мить зупинилась і спитала:

— Ну, що ти скажеш? Напевне, що я жорстоко "попрощалася" з цим фертиком?

Марійка здивовано поглядала на подругу.

— Правду сказати, ти занадто різко... Всього чекала від тебе, але не думала, що ти так можеш сказати людині. "Карток не робіть! Ми за ними не прийдемо!" Це ж, Юлю, що не кажи, а образливо для нього...

— Дуже тобі вдячна! Ти "всього чекала" від мене. Наприклад?

— Усяких енергійних і рішучих дій.

— І не помилилась. А що ж, пальчиком йому посваритись: "Ай-ай, як ви смієте?" Ні, це бридка людина!

На ганку школи стояв Віктор Перегуда.

— Привіт нашим славним десятикласницям! — виголосив він.

— Дякую, тільки чого ти тут стоїш? — здивувалась Юля.— Адже зараз почнеться урок!

— Так, за сім хвилин. Я стою тут і чекаю, бо побачив вас ще здалека і турбуюсь, щоб ви не спізнились. Особливо за вас, шановний секретарю комітету.

— Дякую! Але чому особливо за мене? Хіба в моєму характері спізнюватись?

— Саме тому й турбуюся за вас. Щоб ви, так би мовити, до кінця витримали марку!

— А от, друзі, як ми сьогодні витримаємо марку на контрольній з тригонометрії? — засміялась Марійка.

— За вас не знаю,— сказав Віктор, — а за себе ручуся. У мене є талісман щастя. Не вірите? Волосина з гриви берберійського лева, яку я підняв в Цирковому манежі. Можу половину дати вам, я не жадний.

Ураз, наче вихор, ззаду налетіла струнка дівчина з довгими пухнастими віями і брівками-шнурочками, як у ляльки. Вона по-хлоп’ячому штовхнула в спину Віктора, мимохідь ляснула долонею по плечу Марійку, закричала:

— Ледарі! Базікають тут! Зараз урок почнеться!

— Софо! Змилуйся! — схопився Віктор за спину.— Так і скалічити можна.

У Софи поблискувало на грудях кілька спортивних значків, вона дуже дорожила ними і гордилась правом носити їх, особливо значок парашутиста — блакитний, з розкритим парашутом.

Усі четверо весело пішли роздягатись.

Софа Базилевська перша на ходу скинула пальто і вже побігла з роздягальні. Юлі здалося, що Віктор занадто уважно подивився Софі вслід, і стало чомусь прикро. І чомусь згадалося, що Базилевська — найкраща волейболістка і що хлопці вважають її за дуже вродливу дівчину.

Жукова подумала: "Що ж у ній красивого? Обличчя ляльки? Брови, які вона, мабуть, вищипує?"

2

Урок історії в десятому класі наближався до кінця.

Юрій Юрійович уже встиг викликати кількох учнів і тепер пояснював новий матеріал.

Учитель говорив неголосно і просто. Мова його лилася легко й невимушено. В його голосі бриніли десятки несподіваних і живих інтонацій, він умів з перших слів заволодіти увагою всього класу, і уроки його були цікавими і завжди здавались учням короткими.

Є педагоги, для яких робота в школі стає з часом буденним явищем, їхні уроки набувають звичної, завченої форми і застигають у ній, як холодне литво. І учні на такому занятті теж лишаються холодними, їх не хвилює те, що байдуже розповідає вчитель, і одна в них думка: швидше б дзвінок!

Юрій Юрійович Голуб провчителював понад тридцять років, але кожен новий урок був для нього джерелом творчості. Він ненавидів байдужих ремісників і прищеплював учням думку, що людина повинна бути творцем у кожній професії.

Викладаючи десятикласникам історію, старий учитель-комуніст був у них водночас, починаючи з сьомого класу, класним керівником.

Як виросли ці учні! Їм було вже тісно за шкільними партами, вони нагадували пташенят, які ось-ось мають випурхнути з гнізда. І саме тепер, коли його вихованці вчилися в школі останній рік, Юрій Юрійович особливо гостро відчував свою відповідальність за їхнє майбутнє.

Він любив їх батьківською суворою любов’ю і знав, що й вони його люблять, хоч і дозволяють собі часто витівки, які завдають йому прикрості й засмучують. Зрештою, це були великі діти, в яких серйозність ще поєднувалася з пустощами. Але його тішили й зворушували їхня відвертість, чесність, пристрасність, колективізм і дружба.

Багато з них звірялись йому в горі й радощах, просили поради, розповідали про свої таємниці, ділилися заповітними мріями. Це було радісною нагородою за довгі роки праці.

Але дехто з учнів викликав у нього глибоке занепокоєння. Розмовляючи, наприклад, з Лідою Шепель, слухаючи її відповіді на уроці, він наче бачив перед собою дерев’яний манекен кравця. Шепель могла з дивовижною сухістю розповідати про найбільш хвилюючі події, і здавалось, її цікавило тільки одне: яку оцінку поставить учитель?

Юрій Юрійович уважно придивлявся до учениці і знав, що назріває серйозна розмова з нею і що конфлікт між Шепель і всім класом неминучий. Він чекав цієї розмови, був готовий до неї, з кожним днем переконувався, що Ліда сама наближає "вибух".

А такі учні, як Мечик Гайдай, завжди прилизаний, підкреслено акуратний з ефектним галстуком — предметом особливих турбот, наводили на сумне запитання: до якої діяльності готує себе Гайдай? Які в нього ідеали, мрії?

Сьогодні на уроці Юрій Юрійович розповідав про освіту й культуру в Росії перед буржуазно-демократичною революцією в лютому місяці 1917 року. Далеко не все те, про що він говорив, можна було знайти в підручнику. Ніхто з учнів не знав, що вчора до пізньої ночі він готувався до цього заняття.

А втім, "готувався" — явно не те слово. Для нього це був творчий процес, який викликав і натхнення, і насолоду. І, як у справжнього митця, були в нього тяжкі часи неспокійного роздуму, болючих шукань, гострого невдоволення своєю роботою.

Юрій Юрійович детально розробив план уроку, добрав потрібну для теми літературу, записав цілий ряд запитань, які б наштовхували учнів на самостійні висновки. Приготував кілька діаграм, знайшов копію картини художника Богданова-Бєльського "Біля дверей школи". На окремому аркуші зробив нотатки власних спогадів про перші роки свого вчителювання.