...Боб незчувся, як заснув. Коли ж прокинувся, уже був ра-рок, легкий жовтуватий туман стояв над містом. Боб піднявся ! почав був голитися, коли задзвонив телефон. Кинувся до апарата, сподіваючись бозна-чого, але почув батьків голос:
Ну що, які новини?
' Ніяких.., Але я дізнався, де вона провела три вечори під дао останньої поїздки до Парижа...
— І де ж?
— У невеличкому барі на бульварі Сен-Жермен..,
— Вона була сама?
— Прийшла сама, але познайомилась там з одним музикою...
— Можу собі уявити... Він щось знає?
— Ні, хоч дещо розповів про її попередній приїзд.
— Що думаєш далі робити?
— Продовжу розшуки. Є двоє чи троє людей, яких вона зна* ла у Парижі. Може, хтось бачив її тепер...
— Гаразд. Але тримай мене в курсі... А то я тут зовсім роз* клеївся. Сьогодні вже не міг працювати...
Боб був здивований. Він несподівано відчув у батькові щось таке, чого не помічав раніше. Згадалося, як сестра не раз казала; "Наш татко — старий егоїст, ні про що не думає, лиш про свою роботу і червоненьке винце..." Оділія часто називала його позаочі "старий", хоч насправді батькові ледь перевалило за п'ятдесят й він був ще повен сил.
Боб не знав адреси Емільєни, а тому вирішив піти у Сор^ бонну. Та розшукати її там було нелегкою справою. Перші службовці секретаріату, до яких звернувся, нічого не знали. Нарешті в якомусь кабінеті чиновник, попорпавшись в одному з метале* вих ящичків картотеки, перепитав:
— Емільєна Лот?
— Так...
— Вона проживає в готелі на вулиці д'Еколь...
То був не готель, а щось на зразок сімейного пансіону — невеликий дім у глибині просторого двору. Двері на вулицю були відчинені навстіж. У коридорі пишногруда дівчина, стоячи навколішки, мила підлогу.
— Ви не знаєте, мадемуазель Лот у себе?
— Як ви назвали прізвище?
— Мадемуазель Лот... Емільєна Лот.
— А, Емільєна... Не знаю, чи вона вже прийшла. Запитайте хазяйку.
З'явилась хазяйка, витираючи руки об кухонний фартух. Невисока на зріст, огрядна, вона нагадувала Матільду, тільки мо* лодшу років на десять.
— Це ви хочете побачити мадемуазель Емільєну? Зараз її немає. Усі мої постояльці розходяться після сніданку, а поверх таються десь аж під вечерю, близько сьомої... Ви її родич?
— Ні, ми друзі по колежу. А ви, бува, не знаєте, чи не при-' ходила до неї учора молода дівчина, яка приїхала з Лозанни?
— Ні, не бачила у неї нікого. Втім, я могла бути в цей час на кухні...
— Спасибі, прийду пізніше.
Боб вийшов на вулицю, обережно переступивши в коридорі велику калюжу води, ненароком розлиту служницею. Вирішив, що про всяк випадок таки треба буде зайти до Емільєни. Правда, їхня дружба з Оділією була нетривка, і якось вони навіть посварилися, та, зрештою, з ким із своїх однокласниць Оділія не сварилася?
Боб дійшов до вулиці Сени і розшукав готель, де жив Люсьен Данж. Над дверима висіла табличка з написом: "Мебльовані кімнати. Здаються на день, на тиждень, на місяць". З коридора було прорубане віконце у бюро — тісненьку світлицю з письмовим столом, старим потертим кріслом біля нього і дошкою, на якій висіли ключі від готельних номерів. За письмовим столом сиділа по-домашньому зодягнена жінка.
— Вибачте, мадам. Чи не можу я бачити мосьє Данжа?
— Зараз його немає...
— І не знаєте, коли повернеться?
— О, це важко сказати. Зараз у нього зйомки десь на околиці міста, тож повертається коли як. Якщо все гаразд, то близько десятої вечора, а якщо десь по дорозі затримається в погребку, то не раніше опівночі... А ви, бува, не від батьків його прийшли?
— Чому ви так подумали? Він що, боїться їхнього візиту?
— Таки не хотів би, щоб вони його розшукали. У них дивні стосунки. Особливо з матір'ю. Мені здається, вона просто наводить на нього жах...
Сім'я Данж жила в Лозанні у кварталі Туней. У Люсьєна було чотири молодших сестри. Всі вони ще навчалися у колежі. Батько Люсьєна працював рядовим службовцем у представництві швейцарського банку. Це був симпатичний на вигляд чолов'яга, тільки якийсь надто сором'язливий, аж ніби скований. Що ж до матері Люсьєна, то Боб її ніколи й не бачив...
Боб задумав так: якщо до завтра нічого не доб'ється сам — звернеться із заявою до поліції. Знав, що там є навіть спеціальна служба, котра займається такими от справами, як у нього. "Служба розшуків в інтересах сім'ї". Проходячи мимо якогось із поліційних комісаріатів, зайшов усередину, став чекати своєї черги, обіпершись ліктем на дерев'яну стойку. Подумки відзначив, що порядок тут взірцевий, усе вичищено мало не до блиску, стіни свіжопофарбовані.
— Вас викликали?
— Я хотів би одержати довідку. Якщо пропала людина, куди потрібно звернутися?
— Це хтось із вашої сім'ї?
— Моя сестра...
— Якого вона віку?
— їй вісімнадцять...
— І коли ж вона зникла?
— Два дні тому...
— Може, просто кудись відлучилась?
— Але ж з нею ніколи раніше такого не траплялося...
— Зверніться у службу розшуків в інтересах сім'ї. Будинок номер одинадцять на вулиці Юрзен, це у четвертому окрузі.
Бобу для цього було потрібно лиш перейти міст через Сену. Але поки що він не наважувався втаємничувати поліцію. Ще спробує сам щось зробити, потім подзвонить батькові...
З годину просидів, читаючи газету, на якійсь терасі на бульварі Сен-Жермен. Потинявся трохи і, не придумавши нічого ліпшого, чим би можна було зайнятися, пішов у кіно.
Близько сьомої вечора знову прийшов у пансіон, де жила Емільєна.
— Як, ви сказали, вас звати? — перепитала його служниця.
— Боб... Боб Пуанте...
— Зачекайте тут...
Підібравши руками поли спідниці, вона побігла сходами нагору. Незабаром повернулась і сказала:
— Вона зараз спуститься... Ходіть зі мною...
Поминули їдальню, де стояв великий круглий стіл, накритий на шість чи сім чоловік, увійшли в якусь кімнату, що дуже нагадувала кімнату сільського дому. Може, тому, що з кухні долинав сюди запах рагу...
Боба зустріли стримано. Увійшовши до кімнати, Емільєна лиш зиркнула на нього з холодною цікавістю.
— Ти хотів мене бачити?
— Так. Ви з Оділією були подругами...
■— Ти ж знаєш, що Оділія не мала подруг.
— ...А може, стрічала її цими днями?
— Останнього разу ми бачилися більш як рік тому, у Лозанні...