Якусь хвилину дивилася на батька недовірливо.
— Справді?
— Так.
Кинулась до нього, поцілувала в обидві щоки:
— Ти у мене просто чудовий, татуї
— ...Але матері про нашу домовленість не кажи нічого. Принаймні поки що. Я сам виберу час сказати їй... Ти завтра їдеш?
— Завтра увечері, трансєвропейським...
— Я не піду на вокзал тебе проводжати. Ще розплачуся на людях...
Перед від'їздом батько зайшов до неї в кімнату, поклав на стіл тисячофранкову банкноту:
— Щомісяця надсилатиму стільки ж. На перших порах тобі потрібні будуть гроші...
— Я попросила Боба, щоб івін трохи пізніше переслав мені до Парижа мій мопед. Ти дозволяєш?
— Звичайно, він твій...
— Я візьму також свою гітару. Адже єди-не, що я трохи вмію,— це грати на гітарі... І програвач візьму, якщо не заперечуєш...
Батько з Бобом провели Оділію за ворота вілли, де вже чекало таксі. Мати залишилась в домі, дивилася їй услід крізь вікно, відхиливши штору...
...Оділія повернулася в ту саму кімнату в готелі на вулиці Арп.
Була вже одинадцята вечора, але їй кортіло, незважаючи на такий пізній час, вийти на вулицю, зноіву опинитись в багатолюдному натовпі. За дверима кімнати Альбера не світилося. Оді" лія відчула якесь розчарування. "Невже ревную?"
Зайшла у бар на бульварі Сен-Жермен. Замовила собі джину... З цікавістю розглядалася довкола. Почувала себе трохи ніяково серед цієї вичепуреної публіки.
...Повернулась до готелю за північ і взялася розпаковувати валізи. Повісила гітару у кутку. На нічному столику приладнала програвач. Поставила платівку і під тиху музику почала розвішувати свій одяг у шафи. Тут було досить місця. Випила снодійне...
Прокинулась о дев'ятій ранку, замовила сніданок у номер.
Потім прийняла ванну, підфарбувалася. Робила усе непоспі-хом, ніби людина, що довго хворіла і тепер лиш починає одужувати. Потрібен якийсь час, щоб оговтатись у новому житті.
Альбер, напевно, почув кроки в її кімнаті, близько десятої ранку постукав у двері. Дивився на Оділію з неприхованим подивом:
— Не гадав, що ви повернетесь так швидко.
— Я не змогла б залишатися удома довше. Почувала себе там чужою...
— У вас вже нічого не болить?
— Абсолютно...
Вони сіли одне навпроти одного, і Альбер зняв їй пов'язку з руки.
— Чудово! Майже загоїлось... Тепер можна без пов'язки. Покладу на рану трохи марлі та лейкопластир...
— А в мене є новина...
— Яка ж?
— Починаю самостійне життя...
— Ви знайшли роботу? У Парижі?
— І навіть ту, яку хотіла: у приймальні лікаря. Дякуючи, правда, моїй забинтованій руці. Коли обідала у вагоні-рестора-ні, за моїм столиком сидів якийсь чоловік середніх літ. Досить симпатичний. Поцікавився, чи рана в мене серйозна. Він, виявилось, лікар. Відчувала до нього якусь довіру. Він не з тих, хто почав би залицятися. Відповіла, що ненароком розрізала руку і що рана вже загоюється. Поцікавився, чи я парижанка. Зізналась, що лиш збираюсь влаштуватися у Парижі. "І чим думаєте займатися?" — "Хотіла б знайти місце секретарки у якомусь бюро, у приймальні лікаря". Мій супутник поміркував трохи, а потім дав візитну картку: "Ось моя адреса. У другій половині дня я завжди у себе. Приходьте. Може, візьму вас на роботу. Моя секретарка недавно вийшла заміж, тепер чекає дитину..."
Альбер уважно слухав.
— Ви залишитесь у цьому готелі чи підшукаєте кімнату ближче до вашої майбутньої роботи?
— Залишусь тут...
Альбер не запитав чому.
— Вам краще з цією пов'язкою?
— Значно краще. Спасибі, лікарю...
...Взяла у руки гітару, почала добирати акорди. їй раптом стало трохи лячно. Від того, що все владналося аж надто добре... Може, це погана прикмета? Відклала гітару, відкрила свою валізу, дістала невеликий згорток. Там був батьків револьвер, про який, забувши, так і не сказала йому. Постукала до Альбе-ра. Він сидів за столом, перед ним лежала кипа розгорнутих зошитів. Неабияк здивувався, побачивши Оділію з револьвером у руках.
— Чи не візьмете цю штуку на зберігання?
— Візьму, звичайно. Ви ще трохи боїтеся сама себе?
— Не думаю... Це, скоріше, як символ... Ви розумієте?.. Ну, я залишаю вас, працюйте...
Він провів її довгим поглядом, поки йшла до дверей.