— Вона не розшукувала тебе тут, у Парижі?
— Якби розшукувала, мені про це сказали б... Наскільки я розумію, вона кудись зникла?
— Так...
— У тебе є сигарети?
Боб пригостив Емільєну сигаретою, підніс їй сірника, запалив сам, всівся в одне із крісел, обшитих зеленим сукном. Емільєна сіла навпроти.
■— Коли це сталося?
-— Два дні тому.
■— А ти певний, що вона у Парижі?
— А куди б іще могла поїхати?
-— Ось побачиш, повернеться з дня на день... Хотіла зайвий раз викликати інтерес до себе. Ніколи не могла поводитись нормально, як усі.
— Я знаю... Не було б біди, якби це так... Але зараз вона в якомусь відчаї. Здається, задумала накласти на себе руки...
— Послухай-но, Бобе, давай спокійно проаналізуємо ситуа" цію: якби вона була в такому відчаї, щоб укоротити собі віку, то хіба потрібно їхати до Парижа? У Лозанні для цього не мен* ше можливостей, ніж тут...
— А якщо вона не хотіла, щоб знайшли її тіло?
— Як ти це собі уявляєш? Поховати сама себе? Припустимо, захотіла б кинутися у Сену, але ж її тіло спливло б через день* два...
— Спливло б. Але могло б стати уже невпізнанним...
— Ні, тут щось інше... Оділія не може не розуміти, що де 0 вона не заподіяла собі смерть, її все одно знайдуть, розпізна* ють, поховають на кладовищі... Просто вона завжди любила ускладнювати собі життя. Пригадую, як ще у колежі пишалася тим, що втратила дівочу цнотливість. Перешіптувалася з дівча* тами, які зробили так само... А на тих, котрі ще цього не спі* знали, дивилася так, ніби кожна з нас мала якусь фізичну ваду. І гордилася: "Це був не хлопчик з колежу, а справжній муж* чина. Мені нецікаво було б спати з ровесником". Цілий місяць нам товкла про те. Може, лишень задля того, щоб хлопці з нашого класу поглядали на неї з неприхованим інтересом? Правда, у цей час вона вже перейшла на "ти" з двома наймо* лодшими викладачами колежу. Не знаю, чи було щось між ни* ми. Мабуть, ні... Але вона спеціально заходила у ресторанчик поблизу Бетюзі і замовляла собі склянку соку і сандвіч саме в той час, коли приходили обідати ті двоє викладачів. Отож траплялося, що опинялися вони за одним столиком, і Оділія курила не криючись.
— Я знаю все це, Емільєно.
— Тоді чому мене розпитуєш?
— Бо хочу її розшукати... У неї, звичайно, є свої вади. Але це не причина для того, щоб дозволити їй вчинити щось непо* правне...
— Та зрозумій же: вона завжди грає якусь роль...
Те, що говорила Емільєна, було правдою. Але не цілком. Емільєна ставилася до Оділії досить прохолодно, і тому нама* льований нею психологічний портрет аж ніяк не був схожий на справжній.
— Ну що ж, дякую за розповідь.
— Що робитимеш далі?
— Продовжу розшуки...
— Вона не так вже й багато людей у Парижі знала... Скільки— разів бувала тут?
— Чотири чи п'ять. Щоразу приїздила лиш на кілька днів.
' — Ти молодець, Бобе. Бажаю тобі успіхів.
Розпрощавшись з Емільєною, Боб вийшов украй пригнічений. Не мав жодних ілюзій щодо вдачі своєї сестри, та все ж було таке відчуття, ніби щойно в його присутності її облили брудом. Образ сестри, що йому змалювали, багато в чому таки співпадав і водночас був якийсь викривлений. Йому бракувало чогось суттєвого, невловимого, притаманного саме Оділії — жаги до життя.
Бобу важко було розібратися, як же він сам ставиться до сестри. Невже Оділія і справді гірша від цієї ж Емільєни чи від більшості своїх подруг? Яка ж то внутрішня сила штовхала її йти до кінця задуманого, не зважаючи на те, що казатимуть про неї люди?
Боб повільно прямував на вулицю Сени, знову до того готелю, де жив Люсьєн.
— Мій друг уже повернувся? — запитав він хазяйку.
— Хвилин із десять тому. Вам таки пощастило. Знімали якісь там епізоди на пристані, і він ненароком упав у воду. Те^ пер перевдягається...
— Який у нього номер?
— Тридцять перший. Це на четвертому поверсі...
Боб зійшов нагору і постукав— у двері.
— Хто там?
— Боб Пуанте.
— Хвилиночку. Я перевдягаюся...
Незабаром двері відчинилися. У невеликій кімнаті на самісінькій підлозі лежала купа мокрого одягу, навколо якої утворилася калюжа води. Посеред кімнати стояв Люсьєн Данж у голубих джинсах й натягав на себе жовтий светр.
— Це через того ідіота інженера я шубовснув у воду. Насунув на мене, як слон. Довелося взяти таксі і мчати додому. Нам навіть своєї автомашини не виділено. Це дешевенький фільм, майже усе на природі знімаємо...
— Ти задоволений?
— Якщо не брати до уваги вимушеної купелі. До речі: я вже другий помічник режисера. Це таки прогрес... Місяць тому був усього лиш стажером...
— Тепер, певно, розраховуєш вибитися в режисери?
— Ще й як розраховую, старий!
Це був добродушний товстун, який ходив, смішно вивертакн чи ноги. Обличчя у нього було рухоме, мов у клоуна.
— Може, сходимо разом повечеряємо?
— При умові, що кожен платитиме за себе.
— Як хочеш.— Люсьєн почав узуватися.— Тут неподалік е досить симпатична кав'ярня...
Мабуть, у цій кав'ярні він був постійним відвідувачем, бо ха-зяГн, запримітивши його ще на порозі, привітався приязно, як з давнім знайомим:
— Добрий вечір, мосьє Люсьєн. Що замовлятимете сьогодні?
— А вам, мосьє?
— Трохи гренадину...
— Склянку доброго вина.
— Тоді рекомендую божолезьке...-
Боб глянув на табличку з меню, що висіла при вході. Морсь* кі черепашки, теляче рагу, пиріг з яблуками...
Взяли свої склянки і всілись за вільним столиком. Висока струнка дівчина у чорній сукні з білим фартушком підійшла до них:
— О, мосьє Люсьєн! Ви сьогодні вечеряєте з другом?
— Так, Леонтіно...
— Я вам казала, що мене звати не Леонтіною...
— Але ж вам так пасує це ім'я! Ваші батьки повинні були б наректи вас Леонтіною.— Люсьєн підморгнув Бобу і плеснув офіціантку ззаду.
— Як вам не соромно! Що ваш друг подумає?
— Мій друг подумає, що ми з вами у гарних стосунках і що ви розумієте жарти...
Коли офіціантка пішла, Люсьєн, стишивши голос, запитав:
— То що тебе привело сюди?
— Люсьєне, може, ти бачив мою сестру учора чи позавчора ввечері?
— Я її не бачив уже три роки. Скажи, Бобе, вона, мабуть, стала тепер з біса гарненькою дівчинкою. Я ж бачив її ще під* літком, зовсім безгрудою.
— Тепер вона розкішна...
— Значить, їй пора уже зніматися в кіно.