— Скотч...
Віскі принесла гарна довгонога офіціантка у коротенькій "під* ничці. /, ~
Грала музика. На п'ятачку танцювали закохані парочки, ^
— Скажіть, цей оркестр у вас давно? З півроку чи більше?
—> Так, мосьє. Ці музики працюють у нас близько року. Вам подобається, як вони грають?
— Авжеж...
Боб посидів за столиком з півгодини, поки у музик настала перерва. Троє з них, залишившись на своїх місцях, закурили, четвертий рушив до стойки бару, а гітарист вийшов на вулицю. Боб підвівся і пішов за ним. Гітарист стояв біля входу. Незважаючи на ріденьку біляву борідку, це був зовсім молодий хлопець.
— Сигарету?
Гітарист узяв одну:
— Дякую.
— Скажіть, сюди часто заходять самотні жінки?
— Рідко. І ніколи не зазирають повії. Наш хозяїн проти цього. Знаєте, він дуже обережний...
— Ви не бачили серед своїх відвідувачів цієї дівчини?
Боб показав йому .фото Оділії. Гітарист уважно розглянув знімок у світлі газового ріжка і повернув фото, щось ніби зва^ жуючи про себе.
— А ким вона вам доводиться? — спитав.
— Це моя сестра. Мені здалося, ви її знаєте?
— Вона вам щось розповідала про мене?
— Про вас особисто ні, але про "Канібал" розповідала. Отже, ви з нею знайомі?
— Вона зацікавилась моєю, грою на гітарі. Сказала, що також грає...
— Справді, грала... І що ж вона ще говорила?
— Розповідала, що живе у Лозанні, на якійсь старій віллі, збудованій ще прадідом, і що там їй усе вже до живісіньких печінок дозолило... Хотіла б переїхати до Парижа, та не має ані грошей, ані спеціальності...
— Вона була тут до закриття бару?
— Так...
— А потім пішла з вами і була у вас вдома?
— Навряд чи можна так сказати — "вдома". У мене лише невеличка і майже гола кімнатка в старому будинку на вулиці Муффетар... Ми кохали одне одного... Вона багато про що роз* повідала. Правда, вона тоді чимало випила...
— І що ж вона ще розповідала?
— Про себе. Заздрила мені, що маю якусь спеціальність, хоч і заробляю мало. Шкодувала, що свого часу закинула гру на гітарі. "Як і все інше,— зітхала вона.— Берусь за щось з ентузіазмом, і здається вже: ось це і є нарешті мій порятунок, мій шлях у житті. А потім, через місяць, або й півроку, відчуваю якусь порожнечу перед собою. Нема нічого. І я стаю сама собі огидна..." Але мені вже час іти. Наступна перерва буде за пїв* години...
Боб повернувся за свій столик, замовив ще одну скляночку...
— Ви у нас ніколи раніше не бували? — поцікавився бармен"
— Ні. Але моя сестра сюди заходила кілька разів.
Боб показав йому фотографію. Той упізнав Оділію.
— Красива дівчина. Вона щоразу сиділа он у тому кутку зліва, біля оркестру. Поки не зачинявся бар. Скільки ж їй років?
— Коли ви її бачили, ще не було вісімнадцяти. А тепер їй минуло...
— Вона не приїхала з вами?
— Ні. Вона приїхала сюди одна, а я тепер її розшукую.
Бармен покосився на гітариста, і Боб сказав:
— Я знаю... Щойно з ним розмовляв...
— Йому нічого не відомо?
— У цей приїзд він ще її не бачив. Прибула, мабуть, учора ввечері...
— Ви, здається, занепокоєні...
— Авжеж... Вона поїхала дуже пригнічена... В листі, що ме* ні написала, натякала на самогубство... Вам вона останнього разу нічого не казала?
— Ні. Ми й не розмовляли з нею, хоч двічі я запрошував її танцювати...
Через півгодини за столик до Боба підсів гітарист.
— Скотч?
— Ні, пива. Задушливо тут... Пива, Люсьєно!
— І одне віскі...
— Бармен вам сказав щось цікаве?
— Ні. Він танцював з нею, але вона йому нічого не говорила... Як ви гадаєте, він до неї не залицявся?
— Ні... Це не в його вдачі. Та, зрештою", Люсьєна не дозволила б. Вже рік, як між ними щось виникло.."
— Ви не пригадуєте чого-небудь, ну, може, хоч би якогось випадково сказаного слова, котре допомогло б натрапити на слід моєї сестри?
— Хочете повернути її у Лозанну?
— Коли б і знайшов, то не певний, чи й сказав би про це батькам... Я розшукую сестру задля того, щоб не дати їй наробити невиправних дурниць...
— Але ж вона дуже розумна і розсудлива дівчина... Щоправда, вважає себе нещасливою... Вона якась дуже непроста і дуже щира водночас. Точніше, простодушна. Ще не знаючи мене, першого ж вечора зізнавалася в тому, у чому не завжди зізнаються навіть давньому другові... Наступної ночі попросила мене взяти гітару. Я грав для неї... Вона досить романтичної вдачі, чи не так?
Боб не відповідав. Він розмірковував над усім, що почув.
— Оділія не згадувала про когось із своїх паризьких друзів?
— Говорила про якогось хлопця, але я так зрозумів, що то більше ваш друг, аніж її...
— Люсьєн Данж?
— От прізвища я не пам'ятаю. Знаю лишень, що він мав якесь відношення до кінематографа.
— Тоді це він...
— А ще говорила про свою подругу, яка навчається на фа* культеті мистецтвознавства.,.
— Емільєну?
-— Не певний, але, здається, саме так... Вибачте, мені вже пора на сцену. Спасибі вам за пиво...
Він подав руку:
— Мене звати Крістіан Вермолен. Сподіваюся, ще зустріне* мося. Бажаю успіхів у ваших розшуках. Якщо ж Оділія з'явиться тут, я зателефоную. Готель "Меркатор", ви сказали?
— Так, на вулиці Гей-Люссака...
Боб повертався до готелю пішки. По дорозі обмірковував щойно почуте. Здавалося, у характері, у поведінці сестри від* привалися якісь штришки, раніше зовсім не знані. Дивно, адже вони непогано розуміли одне одного. Втім, взагалі хіба було можливим у їхній сім'ї знати кого-небудь по-справжньому? Він уявив собі, як вона холодно і незворушно лежала вночі на ліж* ку цього музики з вулиці Муффетар, коли той грав для неї на гітарі. Боб знав, що в неї було чимало коханців, але підозрю* вав, що вона холодна до них. їй просто хотілося говорити з ки* мось, вона могла відкривати душу незнайомій людині, аби лиш Слухали її зацікавлено. їй потрібно було утвердити себе, свою особистість, довести власну оригінальність. Іноді була дуже са* мовпевнена, іноді ж — зовсім зневірена у собі. І тоді у неї на-ступала якась душевна криза... Мабуть, щось подібне сталося і ё той день, коли написала йому листа. Вже у готельному номері Боб ще раз його перечитав. І відчув ще більшу, ніж першого разу, тривогу. Мабуть, під враженням того, що розповів музика. Що з нею? Навіщо їй потрібно було втікати до цього багато* мільйонного міста? А може, її вже немає? Може, й справді вирішила піти з життя так, щоб навіть тіла її не знайшли? Але іому? Кому і навіщо робить такий виклик?