— Дай мені почитати її листа...
— Я ж сказав, що порвав...
— Навіщо?
— Там було таке, що стосувалося тільки мене.
— Підозрюю, що вона написала про нас з матір'ю...
Боб любив свого батька, і вони могли б навіть стати друзям ми, якби для Боба знайшлося досить місця у ретельно відрегу* льованому житті Альбера Пуанте. Боб умів розгледіти під дещо простакуватим виглядом свого батька гострий розум, який завжди виявлявся у складних ситуаціях.
Батько зітхнув:
— Мабуть, таки було помилкою, що ми прийняли запрошення дідуся і переїхали сюди. Це дім старих, і не дивно, що моло^ ді тут бунтують... У нас своє життя, у вас — своє... Усі мої дні минають у цій занедбаній мансарді, а коли виходжу, то лиш для того, щоб відвідати університетську бібліотеку або зустрітись з моїми видавцями у Парижі. Твою матір теж мало що обходить, окрім гри у бридж. От і сьогодні... її єдина реакція на те, що скоїлось,— страх: а що говоритимуть люди?.. Ти щось хотів у мене попросити?
Батько звик до того, що Боб піднімався у мансарду лиш тоді, коли йому були потрібні гроші. Безперечно, саме це його привело й тепер...
— Хочу поїхати до Парижа...
— Сподіваєшся там її знайти?
— Спробую. Я знаю кілька місць, куди вона може зайти...
— Ну що ж, непогана ідея... Ти боїшся за Оділію? Вона то* бі щось таке сказала?
— Бачиш, вона не раз говорила про смерть...
— У мене теж ці побоювання. Але матері не говори нічого...
Він витяг з кишені товстого гаманця, відрахував кілька сто-
франкових банкнот.
— Ось, п'ятсот... Якщо цих грошей не вистачить — подзвони мені. Коли ти їдеш?
— Сьогодні ж увечері, трансєвропейським експресом...
Батько нахилив чоло, і Боб звично, як повелося змалечку,
торкнувся його губами.
— Сподіваюся, зупинишся у "Меркаторі"?
У цьому готелі на вулиці Гей-Люссака їхня сім'я завжди зупинялася, коли наїжджала у Париж. Розташований він у .Латинському кварталі, неподалік від Сорбонни і Люксембурзького саду. Колись давно власником готелю був чоловік на прізвище Меркатор, але з того часу змінилося кілька поколінь, тепер тут хазяйнував мосьє Бедон і це прізвище дуже пасувало до його
1 Тут гра слів: "бедон" по-французькому означає "черевце".
(Прим, пер.) товстощокого обличчя і дорідного тіла.
Альбер Пуанте провів поглядом сина до порога, зиркнув на рдцнник і потягся рукою до пляшки з вином. Настав час перехилити чергову скляночку...
Боб зібрав у дорогу невелику валізу: кинув туди змінну білизну, кілька сорочок, фланелеві штани і про всяк випадок запасну пару взуття. Виходячи, постарався прослизнути непоміченим мимо вітальні, де сиділа мати з подругами. Але зазирнув на кухню.
— Я так і знала, що ти вже сьогодні поїдеш,— мовила йому Матільда.— Зроби все можливе і неможливе, щоб її знайти. Не знаю чому, але в мене передчуття: їй загрожує щось серйозне...
Надворі мовчазно попрощався зі своєю старезною липою, у кроні якої розсипалися золотаві промені призахідного сонця, що багряно поблискували і в дзеркальній поверхні озерця за віллою.
Сягнистими кроками спустився крутою вулицею, перетнув парк і зупинив таксі:
— На вокзал!
У поїзді, відіспавшись, сходив у вагон-ресторан. Там запитав офіціанта:
— Скажіть, вчора ви теж їхали цим маршрутом?
— Так, мосьє.
— А не помітили, бува, молодої дівчини, чимось пригніченої чи знервованої?
— Ви знаєте, мосьє, їх так багато всіляких їздить...
Тоді Боб показав йому фото своєї сестри.
— Здається, ця дівчина сиділа он за тим столиком у кутку. Там ще чоловік якийсь сидів... Мабуть, за вечерею вони і познайомились, бо вийшли звідси вже разом...
— Який він із себе?
— Ще досить молодий. Років сорока...
У Парижі Боб одразу ж поїхав на вулицю Гей-Люссака. Готель був невеличкий, всього на чотири поверхи, він наче загубився серед високих будинків у цьому кварталі.
Двері готельної конторки були відчинені у сусідню кімнату. Там сидів хазяїн, мосьє Бедон, схилившись над стосом паперів.
— О, мосьє Боб? Якими добрими вітрами вас занесло?
— Точніше було б сказати — недобрими вітрами... Розшукую свою сестру. Вона не з'являлася у вас?
•— Ні, востаннє зупинялась тут півроку тому...
— А не помічали ви чогось незвичайного під час її останнього приїзду?
— Вона жила у нас три дні. Першого вечора, лиш внесла свою валізу, сказала, що йде ненадовго подихати свіжим повітрям... А насправді, вам я це можу сказати, ввернулась десь о четвертій ночі...
— Як вона виглядала?
— Дуже добре, здається... У ту ніч Віктор, ти знаєш цього старого, давав їй ключа від номера. Вони ще погомоніли тро* хи... Вона тепер знову у Парижі?
— Напевно...
— Дивно, що цього разу не у нас зупинилася, як завше.— Мосьє Бедон насупив брови.— Ви прибули, щоб її розшукати?
— Атож. Вона поїхала з дому, нікого не попередивши..,
— Мадемуазель завжди була досить незалежною...
— Ну, а в наступні два дні вона також поверталася до го* телю пізно?
— Признатися, таки пізненько...
— Це траплялося і під час попередніх її приїздів?
— Ніколи так не було, щоб аж три ночі підряд... Удень май* же не виходила з кімнати, хіба лиш для того, щоб перехопити пару сандвічів в обід. Мабуть, відсипалася...
— Спасибі, мосьє Бедон.
— Ось вам ключ від дванадцятого. У цьому номері ви зу* пинялися останнього разу...
Боб упізнав кімнату: ті ж шпалери у квіточки, ліжко з мідними шишками, велика дзеркальна шафа...
Так само, як це зробила сестра шість місяців тому, він одразу ж зійшов униз, махнув хазяїну рукою і попрямував на бульвар Сен-Жермен. Те, що розповів йому щойно мосьє Бедон, нагадало Бобу фразу, випадково зронену сестрою після її останнього повернення з Парижа: "А знаєш, Бобе, я знайшла чудовий підвальчик-бар на Сен-Жермен-де-Пре! Є у ньому свій оркестр з п'яти музик — так затишно... Під назвою "Канібал".
Саме туди він і вирішив піти. Насилу розшукав вивіску. Спустився сходами у підвальчик, звідки долгінала поп-музика. Це був невеличкий бар, чоловік на тридцять, але заповнений менш як наполовину. На маленькій сцені сиділо п'ятеро музик — усі довговолосі. Гітарист серед них найпатлатіший.
— Ви самі? — запитав його бармен. Говорив він з помітним скандінавським акцентом.
— Так...
— Тоді, прошу вас, сідайте он за той столик. Що будете замовляти?