— Ми всі тут на борту —як одне. А ми з тобою ще й подружжя.
— Ще йдосі. Як це ти не забув.
— Твої нерви в поганому стані.
— Яке це має значення тепер?
— Саме тепер. Треба спати, Лі. Увімкни собі електросон. Коли буде треба — ми тебе збудимо.
— А в разі чого — то й не збудите! Так? Ти б погодився?
— Якби від цього хоч якось залежали спокій і працездатність на борту — звісно, я б погодився.
Лі сказала з відвертим глумом:
— Ти завжди був для мене занадто досконалий. Вона відчула, що її нерви заспокоюються, це було наче друге дихання, хотілося діяти.
— Ти занадто пильно придивляєшся до мене... І... до ще тут одної. — Торкнула його руку. — Не сердься. Коли б не це, ти б помітив, що на борту негаразд. Родіон щохвилини рветься дублювати Артура. Він нав’язує рішення, кричить на Мар’ю, ніби то його жінка, а не чиясь, порядкує, наче дійсний командир уже вмер або збожеволів. Ти знаєш цього скаженого рудого. Він терпить мовчки — та лиш до порогу. Тепер цей поріг став невисокий. Якщо вони зчепляться між собою...
— От бачиш, як твої нерви все перекрутили. Спати, спати, спати.
5
Джеф одірвав очі від вогників пульта, поглянув на годинник, на мить увімкнув екран. Антиракета ледве вміщувалася на ньому. Якщо не помилявся командир у визначенні класу цієї зброї, то її радіоконтактори увімкнуться завтра опівночі — тобто за півтори доби і кілька годин. І станеться ядерний вибух. Але це може статися й раніше.
Джеф знав, що за графіком після восьмої ранку спить тільки другий пілот Родіон, а решта зайнята ранковим туалетом, сніданням, роботою. На традиційний обмін ідеями зійдуться не раніше, як за півгодини. Та він не здивувався, коли почув, як клацнули двері і підлога відбила м’які кроки Родіона. Півголосно поздоровкалися. Джеф сказав:
— Земля мовчить. Артур через це не вирішив, коли стартуватиме Мар’я.
— Так. Найдоцільніше — сьогодні ввечері або завтра вранці, пізніше стане небезпечно.
— Мені неспокійно, Роді...
— Мені теж. Я думаю про Артура. — Родіон уповільнив _мову. Тепер він старанно добирав кожне слово. — У нього, розумієш, навальна воля. І вкрай виснажені нерви. Такі люди, як він, за подібних обставин зберігають силу, але втрачають здатність до розумного гальмування. Важка машина із зіпсованими гальмами — страшна річ. Що важча, то небезпечніша.
Джеф насторожено відказав:
— Я поки що не помітив нічого загрозливого.
— Руйнування моральної структури виявляється не просто. — Родіон ледь підвищив голос. — Джефе. Треба, щоб ми з тобою зберігали дієздатність щохвилини і до кінця. Ми повинні керувати подіями.
Родіон дихав голосно і ритмічно. Не озираючись, Джеф знав, що другий пілот працює біля еспандерів — з насолодою перекочує м’язами хвилі земного напруження, виламує своє довге кістляве тіло і напевне ж посміхається від задоволення.
Джеф зробив півоберта.
— Роді. Слухай. Про Артура ти мені домовляй до кінця, домовляй геть усе.
І в цю мить до Центрального відсіку зайшла Мар’я. Джефові перехопило подих. Родіон запитав:
— Що поробляє командир?
— Як завжди, — відказала Мар’я. — Обчислює. І Родіон пішов до Артура.
Мар’я нечутно підійшла до пульта. Джеф спрагло дивився на неї. То була не казка, а жива жінка — тільки промениста, тільки незвичайна, як марення ранньої юності, — вона кохала його. Джеф був приголомшений і розгублений. Але про це сказала вона:
— Я приголомшена і розгублена.
— Я теж, — видихнув Джеф.
— Як воно могло бути раніше, коли цього не було?
— Дивно, — сказав він. — Я працюю твоїми руками і дивлюся твоїми очима. Я навіть дихаю... дихаю так, ніби це ти. Розумієш?
— Розумію.
— Що б не сталося, якщо и померти... я помру із вдячністю до тебе. Що ти мене помітила. А ти житимеш за нас двох.
— Ти не помреш!
— Помру. Всі помруть. Це такий загальник: "Усі помремо". А воно ж і справді так.
— Тоді нехай я раніше. Це не загальник. Я не житиму після тебе.
— Раніше жила.
— А тепер не зможу. Це не загальник. Я хочу, щоб ти зрозумів. Це звичайна правда.
Джеф стривожився:
— Мар’е, схаменися. Ти відлітаєш на "Нейтрино".
— Я не полечу, невже ти досі цього не зрозумів!
— Лі спить?
— Я вимкнула пристрій. Вона спала довго і глибоко.
Прийшла пора — до відсіку одночасно з’явилися всі. Лі всілася на своє місце біля телескопа, але окуляр не чіпала. Вона була спокійна і навіть рум’яна. Без смаку і цікавості продовжила якусь свою думку:
— Одне із втілень смерті. Ота антиракета. Смерть — жінка. Мабуть, через це її так вперто шукають чоловіки. Чоловіки спочатку вигадують засоби знищення, а потім мужньо стають їхніми жертвами. Вони такі.
— Так їх, проклятущих, — пробурчав Артур.
— Якби суспільство складалося з самих чоловіків, — сказала Лі, — воно б давно загинуло в авантюрах і бійках.
Чорний Джеф гукнув від пульта:
— Хай вічно живе діалектична гармонія між чоловіками і жінками!
— ї ота наша приятелька, — мовила Лі, — теж жіночої статі. Хижачка. Нічний кошмар: страховисько підходить, а ви не можете зрушити з місця. У неї вираз мисливської уваги: нещадність і звіряче терпіння.
За монотонністю її голосу чулася пристрасть: Лі діставала втіху від самокатування. Здавалося, що вчорашня криза минулася.
Командир сидів у кріслі, спершись ліктями на коліна. Ніби й не бачив людей — мовчав. А Джеф потягнувся біля пульта, хруснувши могутніми плечима:
— Х-хе-хе-хе-хе! Нас мордує в цьому просторі, як вошу в океані.
Мар’я гидливо скривилася:
— Ну й порівняння!
— Сила порівняння-не в красі, а в емоційності.
— От і порівнюй себе з чим хочеш, — сказала Лі.
— Себе я порівняв би із шимпанзе, якого вивчили водити автомобіль.
— А Родіона? — сумно усміхнулася Мар’я.
— Родіон схожий на комету, у якої більше прозорого хвоста, ніж твердої голови.
Родіон лунко прокашлявся і запитав:
— Лі?
— Зіпсований будильник.
Всі засміялися. Джеф додав, не чекаючи запитання:
— Артур — це репаний валун, котрий уявив себе планетою.
Командир посміхнувся.
— А Мар’я?
— Мар’я? Не знаю...
— Несправедливо, — проголосила Лі. — Кажи, хто Мар’я.
— Трояндовий бульйон. Сказав і сам злякався.
Артур і Лі тихенько засміялися. Потім перезирнулися і засміялися голосно. Все голосніше й голосніше, і вже вони реготалися на все горло. Артур відкидав голову, виблискував одразу всіма зубами, трусив у повітрі кулаками, наче закликав якогось бога, і регіт його нагадував ревіння старого моржа. Лі верещала, очі струмували сльозами, вона силкувалася щось мурмотіти, та їй вдавалося тільки нерозбірливе белькотіння й зойкання... Це було моторошно.