Командир вимкнув віброзавісу і, не озираючись, кинув через плече:
— Припинити обговорення. Завтра зранку я повідомлю рішення. Зараз — усім до роботи за розкладом.
Розійшлися. Джеф зважився працювати у своїй каюті поруч із дружиною. Вона лежала на своїй полиці і дивилася вгору. Джеф сказав:
— Я певен, що Земля нам дещо запропонує.
Напівсонна, млосна, вона озвалася:
— Пам’ятники... Що тобі краще — мармур чи бронза?..
— Де твоя сила, Лі? — сказав Джеф. — Треба зібратися...
Вона промимрила:
— Ех, обійдеться одним обеліском на всіх... "Героїчному екіпажу..."
— Ти не думала, що і вмирати можна з гідністю?
— Здихати. Цей вид елімінації дістане назву "космічне розсіяння..."
Розмова не вийшла. У каюті було двоє. Джеф і його дружина Лі. Чи давно вони ніби й жили одним Диханням, і про них друзі жартома казали: "Ці чорняві хлопці..." І от їм нема про що говорити. Добрий Джеф ледве стримував роздратування, а Лі не завдавала собі й такого клопоту. Гидлива гримаса сіпала їй губи, а очі склеплювалися сном...
Вона засинала або ж, скоріше, поринала у дивне об’ємне марення — живе і пружне, переконливе, як галюцінація. Їй ввижалося, ніби вона оце вийшла у Центральний. Там світився самий тільки пульт. Затишна півтемрява і тиша — командир сховався у віброзавісу.
Лі переступила невидимий бар’єр і торкнула Артурове плече. Той натискав кнопки навігаційного комп’ютера. Зиркнув на неї з-під рудих брів, і вона сіла на підлокітник крісла, як ще учора тут сиділа його Мар’я. І Артур не заперечив.
— Що ти обчислюєш? — запитала вона.
— Ситуацію.
— Її можна обчислити?
— Обчислити можна все.
— Добро і зло — теж?
— А що це?
— Мене вчили, ніби,існують такі категорії у людському бутті.
— У точні науки воно не лізе.
— Кажуть, що їх визначає більшість.
— Більшість тупа і зашкарубла. Більшість ніколи не вірить у те, чого не можна помацати або з’їсти.
Він говорив ніби механічно, щось розглядаючи і переглядаючи в самому собі. Врізані зморшки на щоках набрякли, ластовиння пожовкло. Волосаті руки лежали на пульті, пальці трохи тремтіли.
— Ми таки зменшимо корисний вантаж, — сказав він.
— Отож, та ще й врятуємо твою жінку Мар’ю.
— Мар’я не полетить.
— А хто ж? Може, ти? Справді, це найдоцільніше!
— Ти маєш рацію. Найцінніша людина на кораблі — я. Родіон — вузький спеціаліст. Твій чоловік — писака, розмазня. Мар’я... хоч вона мені й жінка. Що — Мар’я? Лікарями хоч греблі гати.
— Закінчуй. А я? Істеричка? Неврастенічка? Щось гірше?!
— Ти мені потрібна.
— Брешеш. Усе ти вигадуєш. Ти розгубився.
— Я тільки-но зібрався з силою. Ти мені потрібна.
— Чи давно?
— Після Церери.
— Церера перевернула все. Ніхто не лишився тим, ким був до неї.
— Ні. Це тільки ми з тобою. Вони троє — ті самі. Так от... Я не маю наміру прийняти смерть, як вівця.
— Як же ти її збираєшся прийняти?
— Я врятую... принаймні двох.
— Себе і... .
— І тебе. — Артур стис кулаки. Руді волосинки на них стояли дибки. — Якщо на "Сонячному" лишиться тільки двоє... із вантажем життєзабезпечення тільки на двох... ми зможемо впевнено втекти від антиракети і повернутися на Землю.
Лі дивилася на здерев’яніле Артурове обличчя, міцніше сплітала свої пальці, щоб не тремтіли, підвелася, бо вже не могла сидіти на підлокітнику. Артур говорив монотонно:
— Полетить Джеф. Він найсильніший фізично і морально. Він навіть може долетіти.
— Навіть?
— Сумнівно. Але не виключено. Далі. Треба підготувати себе до того, що прийнято звати жорстокістю. ‘
— Прийнято? — Лі облизала пересохлі губи.
— Так. Логіка проста і неспростовна: краще донести до Землі наслідки експедиції, ніж спалити їх у безодні. Краще три смерті, ніж п’ять.
— Тим більш краща чужа смерть, ніж власна! — Лі відсторонилася, щоб краще бачити Артурове крейдяне обличчя.її трусило.
Артур механічно вимовляв слова:
— Церера нас із тобою звільнила від забобонів. Я не обійдуся без твоєї допомоги. Але ти мені будеш потрібна і потім. Летіти з тобою. Спати з тобою. Разом повернутися додому.
Лі вчепилася Артурові в плече. Гострі нігті крізь комбінезон вп’ялися в його шкіру. Вона задихалася від жаху.
— Ти божевільний!
— Не знаю. З погляду решти — можливо. Яке це має значення?
Лі стискала пазурі, але від болю перекошувалося не Артурове обличчя, а її власне.
— Ну?!
— Після того, як "Нейтрино" полетить, на борту не стане найсильнішого супротивника. Облиш моє плече! У наступну мою вахту Родіон спатиме. Його і Мар’ю ми винесемо у шлюзову камеру.
Лі впустила руки. Хрипко запитала:
— Без скафандрів?
— Без скафандрів. Вони помруть відразу. Не прокинувшись.
Лі розглядала командирове обличчя лихоманково, потім звертала погляд у себе — напружено, аж тремтіли вії. Мерзлякувато пересмикувалася, охопивши себе за плечі. Вона сама чула, що від хвилювання голос її аж рипить.
— Оголилася правда. Мій шлюб із Джефом втратив смисл. Твій шлюб із Мар’єю — так само. У цій невеличкій отарі тільки ми двоє, ти і я, здатні на сильні дії і вчинки. Тільки ми двоє здатні цілеспрямовано об’єднати зусилля. Тільки ми.
Артур сказав:
— Якби тобі вдалося посіяти недовіру між Джефом і Родіоном, це б нам полегшило останні години перед стартом "Нейтрино". Ми б гарантували себе від об’єднаної протидії. Не слід також недооцінювати мою’жінку. Мар’я слаба собі та слаба, а має цупкий розум і сильну інтуїцію.
— Он який ти...
— Якщо ти мене викажеш...
— Не кажи далі. Я тебе боюся. Не викажу.
Лі як переломилася — прихилилася до нього, піднесла руки до його обличчя; тремтячими пальцями, ледь торкаючись, вона гладила командирові щоки, вилиці, губи, підборіддя. В тому була хвороблива пристрасть. Артур різко відхилив голову. Вона, долаючи тремтіння, шарпнулася від нього, зробила надлюдське зусилля, щоб прокинутися — видертися з бридкого й липкого павутиння і втекти геть, бо все людське єство її бурхливо заперечувало проти цієї страхітливої маячні.
Джеф працював біля друкувального апарату. Почувши поривчасте, як схлип, зітхання, опустив руки на коліна, і лоб його взявся дрібними зморшками. Озирнувся до дружини:
— Лі!..
Вона мовчала — з відчаєм дивилася перед собою.
— В чому річ?
— Ні в чому.
Сів біля неї на койку. Сказав як міг проникливо: