Радій ПОЛОНСЬКИЙ
МІЖ НАМИ ВСЕСВІТ
Фантастичний роман
Частина перша
ДЕ ТИ?
Розділ перший
"СПОЛУЧЕНІ КОНТИНЕНТИ"
— Пробачте, адже це четвертий вагон? — спитала Яна.
— Безперечно...
Дівчина, яка стояла біля входу, відступила. В її оксамитно-чорних очах відбилися увага й подив.
— О... — сказала вона.
Потім глянула повз Яну і стиха вигукнула щось іспанською мовою.
— Прошу?
— Даруйте, — дівчина легко перейшла на російську. — На нас з вами всі дивляться.
Яна озирнулась. Незнайома мала рацію. В широкому потоці пасажирів, що безперервно котився пероном, напроти дівчат утворився вир. Чоловіки спинялись і витріщали очі. Одні — захоплено, другі — здивовано, треті — зраділо.
Гарна жінка привертає увагу. Що ж дивного, коли людей вразив рідкісний збіг: дві красуні, цілком різні, стояли поруч немов для того, щоб виразніше відтінити одна одну.
Яна була середня на зріст. Міцне розвинене тіло гімнастки, струнка шия, пухнаста копа високо підстриженого волосся — все це були знайомі риси сучасної дівчини, але доведені до такого рівня досконалості, що скидалися на витвір мистецтва. У неї були карі очі, короткий рівненький ніс, а на опуклих вилицях жеврів смаглявий рум’янець.
Яна всміхнулась до незнайомої:
— Це ваша вина.
— Моя? Даруйте, на мене інколи заглядаються, це правда, але щоб отак...
Дівчина сміялася з щирим задоволенням: пишалася своєю вродою. Вища за Яну, гнучка, з важкою, хвилею чорного волосся на плечах, вона могла уособлювати одвічну південну красу юної романки.
Яна зайшла у вагон і попрямувала до свого купе. Розсунулись і зачинилися за спиною двері. Озирнулась. Над дверима блищали два циферблати. За московським часом було без двох хвилин десять. За світовим — на три години менше.
— До відходу поїзда залишилось дві хвилини, — сказав жіночий голос.
Озвався чоловічий:
— Любі друзі, наш поїзд номер десять світової залізниці "Сполучені континенти" робить рейс за маршрутом Лондон — Париж — Берлін — Варшава — Москва — Горький — Свердловськ — Новосибірськ — Електроград — Якутськ — Молодіжний — Фербенкс — Ванкувер — Сан-Франциско — Лос-Анжелос — Мехіко — Гватемала — Панама — Джорджтаун — Каракас — Бразіліа — Ріо-де-Жанейро — Буенос-Айрес.
— До відходу поїзда з Москви залишилося півтори хвилини, — нагадала жінка...
Яна знайшла потрібну кнопку, і широке, на всю стіну, вікно тихо опустилося. Відкотила столик і визирнула з вагона.
Людський потік на широкому, як міська магістраль, пероні вщух. Натовп витягнувся вздовж состава — люди прощалися, нудились, розглядали двоповерхові вагони.
Був осінній ранок. Синє небо вицвітало над землею, терпке повітря, ліниво граючись, торкало на пероні жовті листочки; з-за плескуватого навісу вокзалу вихлюпувались жовті, чорні, зелені з оранжевими іскрами хвилі дерев. А по цей бік будівлі горіли осінні квіти...
Очі, очі, очі... Вони однаково втішають і дратують... Ба! Та не тільки на неї дивляться хлопці й чоловіки. Яна нахилилась вперед і висунулася з вікна. З сусіднього купе так само визирала ота красуня. Обидві засміялись.
— Вас ніхто не проводжає? — спитала незнайома.
— А ми з братом об’їхали навколо світу, а тепер повертаємося додому. До Буенос-Айреса. Мій брат — Пуебло Альмейда, а я — Тереса...
Яна не встигла відповісти. Вже знайомий чоловічий голос промовив над самим вухом:
— Поїзд вирушає. Будь ласка, відійдіть од вікна.
— Зустрінемось у салоні! — махнула Тересі рукою.
Відчула ліктями, як обережно, "ввічливо", але наполегливо почало підійматися вгору віконне скло. Знизу долинуло тихе гудіння, а перон разом з натовпом поволі рушив з місця і поплив назад.
Вікно зачинилось. Жіночий голос сказав:
— Наступна зупинка — місто Горький. Ми будемо там о восьмій годині тридцять хвилин за світовим часом або об одинадцятій тридцять за московським.
Останні секції вокзалу майнули за вікном, дерева строкатим натовпом кинулись до колії, а потім чимдуж помчали назад, до Москви... Поїзд почав підійматись над ними — це колія збігала на естакаду. Потім за жовто-червоними хвилями лісу розгорнулася панорама Москви.
Білі кристали старих висотних будинків, прозорі призми й куполи нових, ледве помітні здаля, легкі, мов павутиння, прольоти винесених над містом шосейних доріг, різноколірні летуни, що неслися над вулицями в кілька шарів, — все злилося з осіннім лісом у розмаїту палітру...
Яна піднялася до салону. Нудотне відчуття несподівано підкотило до горла, виповнило груди, ніби вона подала в швидкий водограй. Стіни й стеля салону були з прозорого, непомітного, як повітря, мастикового моноліту, а за ними... Мов величезні колеса, оберталися з обох боків ландшафти, а на тих колесах мерехтіли червоні гаї, ніжно-зелені клапті озимини, мчали оселі, невпинно маяли, перекидались, стрибали якісь кольорові плями... Підвела очі — вгорі з неприродною швидкістю бігли прозорі хмарки.
Затулила долонею очі.
— Це зараз минеться, — почула біля себе чоловічий голос. Тихий, а від природи, мабуть, різкий, металевий. Сильна рука підтримала під лікоть.
Обережно глянула. Праву стіну й півстелі вже запнула зелена завіса. Смаглявий приземкуватий чоловік тримав дівчину за лікоть. Очі, схожі на чорні сливи, заклопотано зазирали їй в обличчя, губи розтулила несмілива посмішка, настовбурчилися тонкі чорні вусики.
— Сідайте, вам тут буде краще. Коли хочете, ми зовсім завісимо... — підвів до крісла і ввічливо вклонився.
— Дякую, вже минулось.
— Це мій брат, — почула вона.
У кріслі поруч сиділа Тереса. Закинувши ногу за ногу, невимушено погойдувала біленьким черевиком.
— Пуебло Альмейда? — перепитала Яна.
— У вас чудова пам’ять! — Пуебло запитливо нахилився, присуваючи до себе третє крісло. — 3 вашого дозволу?
— Звичайно. Пробачте, я не встигла себе назвати... Яна Шевченко.
— Чудове ім’я. Ви носите прізвище вашого великого поета. Ви українка? Яна — це українське ім’я? Мені сестра казала, що наша сусідка красуня і що я з першого погляду закохаюсь. Кажучи відверто, мені ці слова в одне вухо влетіли...
— О! — вигукнула Тереса. — Чи я тебе не знаю! Яна всміхнулась:
— Так, я українка. Яна — це взагалі ім’я слов’янське.
— Ви пробачите, що ми з Тересою не знаємо вашої рідної мови? Ми з нею вивчали російську.